Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

XXX. Морвель

Тим часом як уся ця молодь, радісна й безтурботна, — принаймні, на вигляд, — мчала золотим вихром по дорозі до Бонді, Катерина, згорнувши дорогоцінний пергамент, на якому король Карл щойно поставив свій підпис, звеліла покликати до себе в кабінет людину, до якої посилала кілька днів тому капітана своєї гвардії з листом на вулицю Серізе, в квартал Арсеналу.

Широка пов’язка з тафти, наче знак трауру, закривала йому одно око, лишаючи незакритим друге і даючи бачити закривлений між випнутими вилицями яструбиний ніс і нижню частину обличчя, вкриту сивуватою бородою. Він був вдягнутий у довгий грубий плащ, спід якого виглядав цілий арсенал зброї. Збоку висіла — хоч це було й незвичайно для викликаних у палац людей — довга й широка похідна шпага з подвійною чашкою. Одна рука була закрита плащем і не відривалась від ручки довгого кинджала.

— А, це ви, пане, — сказала, сідаючи, Катерина. — Ви знаєте, що я обіцяла вам після Варфоломіївської ночі, коли ви зробили нам таку велику послугу, не лишити вас в бездіяльності. Тепер нагода з’явилась, чи, краще сказати, я подбала про неї. Дякуйте мені.

— Уклінно дякую вашій величності, — відповів чоловік з чорною пов’язкою принижено і разом з тим нахабно.

— Добра нагода, пане, вдруге в житті такої не трапиться, скористуйтесь з неї.

— Я чекаю, пані. Боюсь тільки, щоб після такої передмови...

— Доручення не було страшне? А хіба не таких саме й шукають ті, хто хоче висунутись? Тому, про яке я кажу, позаздрили б Таванни і навіть самі Гізи.

— Пані, — відповів чоловік, — повірте, хоч би яке воно було, я до послуг вашої величності.

— Ну, то читайте, — сказала Катерина.

І подала йому пергамент.

Чоловік прочитав і зблід.

— Як! — скрикнув він. — Наказ арештувати короля Наварського?

— Що ж у цьому надзвичайного?

— Але ж короля, пані! Їй-богу, не зважусь, боюсь, що я не досить добрий дворянин.

— Моя довіра робить вас першим дворянином при дворі, пане де Морвель, — сказала Катерина.

— Приношу подяку вашій величності, — сказав убивця, зворушений цими словами так, що почав ніби здаватись.

— Ви згоджуєтесь?

— Якщо ваша величність наказуєте, то чи це не мій обов’язок?

— Так, я наказую.

— То я слухаюсь.

— Як ви його візьмете?

— Не знаю, пані, і просив би вказівок вашої величності.

— Ви уникаєте шуму?

— Я думаю.

— Візьміть дванадцятеро вірних людей, а якщо треба, то й більше.

— Розумію. Ваша величність бажаєте дати мені перевагу, і я дуже за це вдячний. Але де я заарештую короля Наварського?

— Де вам краще заарештувати його?

— В такому місці, яке самою своєю значністю гарантувало б мені безпеку, коли це можна.

— Так, розумію, в якомусь королівському палаці. Що сказали б ви, приміром, про Лувр?

— О, якщо ваша величність дозволите, це була б велика ласка.

— То ви заарештуєте його в Луврі.

— В якій частині Лувра?

— В самій його кімнаті.

Морвель уклонився.

— А коли саме, пані?

— Сьогодні ввечері або, краще, вночі.

— Добре, пані. Тепер дозвольте, ваша величність, запитати ще про одно.

— Про що?

— Про ознаки пошани до його сану.

— Пошана!.. Сан!.. — сказала Катерина. — Хіба ви не знаєте, пане, що король французький не зобов’язаний пошаною ні до кого в своїй державі, і ніхто не може своїм саном дорівнюватись його санові?

Морвель уклонився вдруге.

— Проте, я наполягатиму на цьому пункті, якщо ваша величність дозволить, — сказав він.

— Дозволяю, пане.

— Якщо король не визнає дійсності наказу, — це неймовірно, але...

— Навпаки, пане, напевне.

— Він не визнає?

— Без сумніву.

— І, значить, відмовиться скоритись?

— Боюсь, що так.

— І вчинить опір?

— Можливо.

— Чорт візьми! — сказав Морвель. — В такому разі...

— В якому разі? — спитала Катерина, пильно дивлячись на нього.

— Якщо він вчинить опір, що належить зробити?

— Що робите ви, коли у вас в руках королівський наказ, тобто коли ви представник короля, і хтось чинить опір, пане де Морвель?

— Що ж, пані, — сказав сбір, — коли я вшанований таким наказом, і наказ стосується до простого дворянина, я вбиваю його.

— Я сказала вже вам, пане, — відповіла Катерина, — і гадаю, що минуло не так багато часу, щоб ви могли забути мої слова, що король французький не визнає ніякого сану в своїй державі, тобто, що король у ній тільки один — король французький, і що найзначніші особи перед ним — прості дворяни.

Морвель зблід, бо вже почав розуміти.

— О, о! — сказав він. — Убити короля Наварського?..

— А хто ж каже вбити? Де наказ убити? Король хоче відпровадити його в Бастилію, і наказ тільки про це й говорить. Якщо він дасть заарештувати себе, дуже добре; а якщо не дасть, чинитиме опір, спробує вбити вас...

Морвель зблід.

— Ви оборонятиметесь, — казала далі Катерина. — Ніхто не може