Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

„Наказ і так далі, і так далі, взяти під сторожу і відпровадити до Бастилії брата нашого Генріха Наварського“.

— Ну, готової — сказав він, підписуючи одним розчерком. — До побачення, мамо.

І кинувся з кабінету з своїми собаками, радий, що так легко відкараскався від Катерини.

Карла ЇХ чекали нетерпляче і, знаючи його пунктуальність в усьому, що стосувалось полювання, дивувалися, що він спізнився. Отже, коли він з’явився, мисливці вітали його радісними вигуками, псарі звуками рогів, коні ржанням, собаки гавканням. Увесь цей шум і галас викликав рум’янець на його блідих щоках, серце його забилось. Карл на хвилину став молодим і щасливим.

Король нашвидку привітав блискуче товариство, що зібралося в дворі. Він кивнув головою герцогові д’Алансону, зробив знак рукою сестрі Маргариті, поминув Генріха, ніби не помітивши, і скочив на арабського коня, що підплигнув під ним. Але, зробивши три-чотири скоки, кінь відчув, з яким вершником має діло, і став тихий.

Роги знову загриміли, і король виступив з Лувра в супроводі герцога д’Алансона, короля Наварського, Маргарити, пані де Невер, пані де Сов, де Таванна і найвидатніших придворних вельмож.

Нема чого й говорити, що Ла Моль і Коконна теж були в числі мисливців.

Щождо герцога д’Анжу, то він уже три місяці був на облозі Ла Рошелі.

Коли ще дожидались короля, Генріх під’їхав привітатись із дружиною, і вона, відповідаючи на його вітання, встигла шепнути йому на вухо:

— Коконна сам завів кур’єра з Рима до герцога д’Алансона на чверть години раніше, ніж посланець від герцога де Невера був заведений до короля.

— Значить, він знає все, — сказав Генріх.

— Повинен знати, — відповіла Маргарита, — ви тільки гляньте на нього і ви побачите, як сяють його очі, хоч він і дуже добре вміє прикидатися.

— Чорти б його взяли! — пробурмотів беарнець. — Я знаю його добре. Він полює сьогодні, крім кабана, ще на трьох звірів: Францію, Польщу й Наварру.

Уклонившись дружині, він став у свій ряд і, підкликавши одного із своїх людей, беарнця з походження, предки якого протягом століття служили предкам Генріха і якого він використовував звичайно як посланця в своїх любовних справах, сказав йому:

— Ортон, от тобі ключ, віднеси його кузену пані де Сов, якого ти знаєш, — він живе у своєї коханки на розі вулиці Катр-Фіс. Скажеш йому, що кузина хоче поговорити з ним сьогодні ввечері. Хай він прийде до мене в кімнату і, якщо мене не буде, нехай почекає, а коли я дуже запізнюсь, хай ляже, поки прийду, на моє ліжко.

— Відповіді не буде, сір?

— Ніякої. Повідомиш тільки, чи застав його. Ключ передаси тільки йому самому. Розумієш?

— Так, сір.

— Почекай, не від’їзди від мене! Перед виїздом з Парижа я покличу тебе ніби пересідлати коня, ти, цілком натурально, зостанешся позаду, виконаєш доручення і наженеш нас у Бонді.

Слуга показав знаком, що розуміє, і від’їхав.

Проїхали-вулицю Сент-Оноре, Сен-Дені, далі передмістя. На вулиці Сен-Лоран кінь короля Генріха розсідлався. Ортон під’їхав, і все сталося, як вони умовились. Генріх Наварський поїхав далі з королівським кортежем вулицею Реколле, а його вірний слуга помчав на вулицю Тампль.

Коли Генріх під’їхав до короля, Карл вів з герцогом д’Алансоном розмову про погоду, про вік оточеного кабана, про місце, де його барліг, — і розмова була така цікава, що Карл не помітив або удав, що не помітив, як Генріх залишився на хвилину ззаду.

Тим часом Маргарита приглядалася здалека до їх поводження і, здавалось їй, помічала в очах брата якесь замішання щоразу, коли вони зупинялись на Генріхові. Пані де Невер була безумно весела, бо Коконна, що був сьогодні надзвичайно пустотливий, виробляв коло неї всякі жартівливі витівки, викликаючи сміх дам.

Щождо Ла Моля, то він знайшов нагоду двічі поцілувати білий, з золотою бахромою, шарф Маргарити, при чому з такою звичайною для закоханих спритністю, що ніхто, крім трьох-чотирьох осіб, цього не помітив.

О восьмій з чвертю прибули в Бонді.

Першим ділом Карла IX було довідатись, чи знайшли кабана.

Кабан був у барлозі, і псар, який вислідив його, ручився,