Читати книгу - "Містична річка"

— Прокляття, — сказав батько. — Він принаймні помер на волі?

Шон хотів збрехати, але й сам не помітив, як похитав головою.

— У в’язниці. У Волполі. Від цирозу.

— Коли?

— Через короткий час по тому, як ви переселилися сюди. Шість років тому, а може, сім.

Губи батька мовчки повторили слово «сім». Він ковтнув іще пива, й темні старечі плями на тильному боці його долонь стали ще помітнішими під жовтим світлом, яке падало на них згори.

— Так легко забути, скільки минуло років. Плутаєшся в часі.

— Пробач, тату.

Його батько скорчив гримасу. Так він завжди відповідав на вислови співчуття або компліменти.

— За що ти просиш пробачення? Ти ж цього не робив. Нехай йому чорт, про що думав Тім, коли порішив Сонні Тодда?

— За партією в більярд. Еге?

Батько стенув плечима.

— Вони були обидва п’яні. Хіба хтось знає більше? Напилися. Обидва мали широкий рот і поганий характер. У Тіма характер був набагато гірший, ніж у Сонні Тодда. — Батько ковтнув іще пива. — Але який стосунок має викрадення Дейва Бойла до вбивства тієї дівчини? Як ти кажеш, її звуть? Кетрін? Кетрін Маркус?

— Еге.

— То що спільного між цими двома подіями?

— Я не сказав, що вони якось пов’язані.

— Але ти не сказав, що вони не пов’язані.

Шон усміхнувся всупереч собі. Узяти будь-якого гангстера, який, намагаючись вижити, вивчив закони так, що знається на них краще від більшості суддів, а Шон його обламає. Та коли йдеться про цих старих дідів, цих твердих, як ніготь, недовірливих диваків із батькового покоління, які пишаються своєю гордістю й не мають анінайменшої пошани до влади, то ви можете допитувати їх усю ніч, і вони не скажуть вам нічого. Уранці ти будеш на тому самому місці з тими самими запитаннями, на які ти не дістав відповіді.

— Не думаймо поки що про зв’язок, тату.

— Чому?

Шон підняв руку.

— Окей? Просто зроби мені приємність.

— О, безперечно, це й допомагає мені жити на світі, відчуття, що я зможу зробити послугу власному синові.

Шон відчув, як його пальці стислися навколо ручки його скляного кухля.

— Я переглянув папку зі справою, в якій ідеться про викрадення Дейва. Полісмен, який її досліджував, помер. Ніхто більше про цю справу не пам’ятає, і вона досі вважається нерозв’язаною.

— Справді?

— Справді. Я пам’ятаю, як ти увійшов до моєї кімнати десь через рік після того, як Дейв повернувся додому, й сказав: «Справі кінець. Вони заарештували тих типів».

Батько стенув плечима.

— Вони заарештували одного з них.

— А чому тоді…

— Це сталося в Олбені, — додав батько. — Я бачив фотографію в газеті. Суб’єкт признався, що вчинив двійко правопорушень у Нью-Йорку й ще кілька в Массачусетсі та Вермонті. Він повісився в своїй камері, перш ніж почав розповідати подробиці. Але я пам’ятаю обличчя того суб’єкта зі скетча, що його коп намалював на нашій кухні.

— Ти певен?

Батько кивнув головою.

— На всі сто відсотків. Детектив, що вів розслідування, — його прізвище було…

— Флінн, — сказав Шон.

Батько кивнув головою.

— Майк Флінн, правильно. Я трохи перебував із ним у контакті, тож зателефонував йому після того, як побачив знімок у газеті, й він сказав так, це той самий тип. Дейв також його впізнав.

— Який?

— Чого?

— Який тип?

— О, як ви їх описували? Засмальцьований тип, який здавався сонним.

Дитячі слова Шона звучали дивно, вилітаючи з батькового рота через стіл у його напрямку.

— Пасажир.

— Угу.

— А його партнер? — запитав Шон.

Батько похитав головою.

— Загинув в автомобільній аварії. Чи так принаймні сказав другий. Наскільки мені відомо. Але я не вельми довіряю тому, що знаю. Прокляття, ти мав сказати мені, що Тім Маркус помер.

Шон випив те, що лишилося в його кухлі, й показав на порожній батьків кухоль.

— Ще один?

Батько метнув оком на свій кухоль.

— Якого чорта запитуєш? Авжеж.

Коли Шон повернувся з бару зі свіжим пивом, батько дивився передачу «Небезпека!», яку демонстрували з вимкненим звуком на телевізійному екрані над баром. Шон сів, і батько запитав: «Хто такий Роберт Оппенгаймер?», звертаючись до екрана.

— Ти ж не чув звуку, — сказав Шон. — То як знаєш, що вимовляєш його правильно?

— Бо знаю, — відповів батько й налив пива у келих, спохмурнівши через дурість Шонового запитання. — Твої хлопці це часто роблять. Я їх ніколи не розумів.

— Що роблять? Які хлопці?

Його батько помахав на нього пивним кухлем.

— Хлопці твого віку. Ви ставите безліч запитань, не думаючи, що відповідь стане очевидною, якщо трохи поміркуєте.

— Он як, — сказав Шон. — Я тебе зрозумів.

— Як і історія з Дейвом Бойлом, — сказав батько. — Яке має значення те, що сталося з Дейвом двадцять п’ять років тому? Ти знаєш, що тоді сталося. Він зник на чотири дні з двома ґвалтівниками дітей. Сталося те, що й мало статися. Але ти знову намагаєшся розкопати цю історію, тому що… — Батько хильнув порцію пива. — Прокляття, я не знаю, навіщо це тобі.

Батько розгублено всміхнувся до нього, і Шон відповів тією ж усмішкою.

— Послухай-но, тату.

— Слухаю.

— Ти станеш мене запевняти, що нічого не сталося в твоєму минулому, чого б ти часто не прокручував у своїй голові?

Батько зітхнув.

— Та не в цьому річ.

— Якраз у цьому.

— Ні, не в цьому. Але всяке паскудство стається з кожним, Шоне. З кожним. І все ваше покоління чомусь воліє в ньому колупатися. Ви просто не можете лишити його, як воно було. Ти маєш докази, що Дейв причетний до смерті Кетрін Маркус?

Шон засміявся. Старий удався до обхідного маневру, розпочавши із Шоном дискусію про його покоління, тоді як хотів лише знати, чи Дейв причетний до загибелі Кейті.

— Скажімо так, є кілька обставин, що ставлять Дейва в таке становище, яке примушує нас тримати його під пильним наглядом.

— Ти називаєш це відповіддю?

— А ти називаєш це запитанням?

Тоді на батьковому обличчі спалахнула його осяйна усмішка, яка зробила його молодшим років на п’ятнадцять, і Шон пригадав,