Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Олег
Як кажуть: «понеділок день важкий», так і у мене на завтра було багато планів та задач, які мав виконати, щоб потім не червоніти перед керівництвом, а мати що доповідати. Попри всі плани, сьогоднішній вечір в нас з дівчатами ще був, Юля з Олесею запланували смачну вечерю вдома, заздалегідь склали меню та викликали помічницю. Юля довго пручалася, щодо сторонньої допомоги, наполягала на тому, що вагітна, а не хвора, тому може з усіма домашніми задачами справлятися самотужки. Я заборонив, не хотіла сидіти без діла, то нехай допомагає хатній помічниці. Я так був спокійним, бо знав, як замориться піде відпочивати, не буде доводити справу до кінця поки з ніг не впаде. Врешті решт Юля погодилася, бо пологи мали ось-ось відбутися, з кожним днем їй ставало все важче, а бажання скоріше народити, неодноразово відвідували її голівоньку. Та хоч життя поступово підходило до моменту «х», сьогоднішній вечір пройшов напрочуд спокійно та весело.
Все сталося посеред ночі, я подумки вже був готовий, але коли час прийшов, заледве не розгубився. І добре що Юля медик, вона не панікувала, а навпаки ще й мені підказувала, що саме треба робити. Розбудила мене лагідно і спокійно, я спав міцно і не одразу второпав що коїться.
- Що таке, серденько? Котра година?! – ледве протер очі в напівтемряві.
- Час зустрічати маля... – відповіла Юля, а я ледь не загубив дар мови, бо лиш хотів дізнатися скільки показує годинник.
- Як? Зараз?! – Юля лиш посміхнулася, а потім ойкнула та схопилась за живіт.
- Діти не питають дозволу коли саме їм з’являтися на світ, любий.
- Так, звісно! – я підхопився, почав метатись по спальні в пошуках своїх лахів. Юля тим часом вже встигла повідомити лікаря, який саме перебував на чергуванні в лікарні. – Давай мила. – потягнув їй руку. – Будемо вдягатися потихеньку.
- Я сама вдягнуся. Ти, будь ласка візьми все, що я приготувала.
- В гардеробній?
- Так, там в кутку стоїть сумка та пакет. І зателефонуй Ніні Федорівні, нехай викликає таксі та їде до Олесі. – ми заздалегідь домовились з нянею, щоб побула з донею в той час, поки будемо в пологовому будинку.
- Добре, дві хвилини і все зроблю. – вона підійшла до мене, взяла за руку.
- Не нервуй, в нас є більше ніж дві хвилини. – поцілувала мене у щоку та почала вдягатися, періодично видаючи різні звуки, які мене змушували хвилюватися та прискорюватися.
Добре мати деякі службові привілеї, бо наше дитя вирішило народитися під час комендантської години. Швидку допомогу не викликав, сіли в свою власну автівку та спокійно поїхали до пологового. В приймальному відділенні прийшлось набирати швидкість, бо перейми у Юлі ставали все частішими, води теж відійшли. Ми заздалегідь разом вирішили, що в нас будуть партнерські пологи, але поки я возився з паперами та речами, переодягався, бо правила у відділенні суворі, ледь встиг до пологового залу. Буквально одну хвилину спостерігав за цим неосяжним для чоловіка процесом, чув крики свого серденька від яких серце кололо, боровся між бажанням придушити лікаря, або кинутися на їй допомогу. Бовдур, і що б я зміг зробити… Тому стояв зціпивши міцно зуби, в кишенях стиснув міцно кулаки та впевнено чекав, поки не почув гучний плач своєї дитинки. Слів забракло, щоб описати те, що зараз відчував. Десь наче на задньому фоні чув голос акушерки:
- Хлопчик, вага чотири триста, зріст п’ятдесят шість сантиметрів! Самий великий в цьому місяці. Козак!
Я спостерігав, як сина поклали на груди виснаженій Юлі, вона посміхалася синочку, а потім подивилася на мене. Серед мук та болю проглядався її лагідний люблячий погляд.
- Ходи до нас. – прошепотіла блідими вустами. Я підійшов, схилився та поцілував її в спітніле чоло.
- Дякую тобі, серденько! – в цей момент нас хтось фотографував, я навіть не здогадувався, що Юля і про це подбала. Дитинку забрали, щоб через деякий час повернути мені.
- Вітаю Вас! Синочок величенький, весь в татка! – вона вклала мені в руки невеличкий конверт з сином, я схопив розгублено, боявся поворухнутись, забув які діти бувають манюсінькі.
Згодом маля забрали, Юлі ще робили якісь маніпуляції, а мені наказали чекати в палаті. Там я трохи відійшов від пережитого приємного шоку та стресу, та взявся розсилати повідомлення рідним та друзям. Хоч на дворі тільки накльовувався ранок, мені майже одразу полетіли відповіді з вітаннями. В нас була окрема палата, де ми знаходилися втрьох, я майже не спав від надлишку емоцій, постійно прислуховувався до синочка, якого охрестили Тарасиком, в пам’ять про хороброго хлопця, що врятував Кирила. Тарасик маму пожалів, дав їй поспати після складного процесу, через який вони вдвох пройшли, лише один раз прокинувся, щоб спробувати маминого молока на смак. Наступний раз кормився вже майже о дванадцятій дня, а я спостерігав за цим дивом й ледь втримував слину, бо і сам хотів пригорнутися до маминої циці, тепер мав поважного конкурента на своєму шляху. Всміхався дурнуватим думкам, хіба Юлі найближчим часом буде до цього, ще й не можна. Підібрав слину, заховав всі хтиві мрії під міцний замок, аж раптом почув якісь крики під вікном. Виглянув, а там! Стоять наші друзі, що вже стали рідними, Сергій з Лікою та малим Русланчиком, Кирило з Любою та дітьми і Олеся з ними! Купа повітряних кульок, квітів, якісь подарунки… Я розтікся вдоволеною посмішкою, як це все приємно.
- Що там таке? – Юля закінчила годувати синочка, передала мені й повільно піднялася з ліжка. Ми втрьох підійшли до вікна і одразу почули радісні вигуки, свист, та звуки відкриття пляшок з шампанським.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серденько Змія, Віолетта Котова», після закриття браузера.