Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 57

Навколо суцільна біла пелена. Непроглядна, крижана. Я бігла, точніше намагалася втекти. В'язнучи по коліно в глибокому снігу. Кричала щосили, але не лунало ні звуку. Задихалася від снігу, що сипав в обличчя, впивався в шкіру, немов сотні голок і від розуміння, що посеред снігової пустки я одна. Що Артема тут немає. 

І раптом відчула тепло знайомих рук на своєму обличчі, почула його голос, що кликав мене по імені. Потяглася до нього з усіх сил, кожною клітинкою. Білосніжну пелену змінила темрява з вузькою яскравою смужкою в центрі. 

Та розширювалася - боляче, дуже. Наче в очі піску насипали, а по лівому плечу туди й назад катався трактор з плугом та орав нутрощі ніби вони земля під посіви. Але все це зникло, коли я побачила обличчя Артема. Бліде, змарніле, спотворене стражданням. Серце стислося...

- …все добре! Це просто сон, - хрипкий голос.

- Так, - ковтнула. Позаду чоловіка побачила вікно за яким вже глибока ніч, - Тьома, котра година?

- Опів на третю. Тату покликати?

- Не треба... Тьома… Я так тебе кохаю, - вихопила із загальмованого підсвідомості най-най важливе. І знову накотила темрява.

Мене розбудила тиха розмова. Вона проникла в якийсь черговий тривожний сон, розчиняючи на щастя його зміст в пам'яті.

- А я сказав нехай вона ще трохи поспить! - Артем дуже-дуже злий.

- Послухайте мене, будь ласка! За правилами необхідно отримати показники до обходу...

- Це ти мене послухай...

- Які там показники? - о, голос звучав уже на багато краще. Слабкий, але хоч чіткий. Ковтнула сухий клубок у горлі. М'яке свіло білий не різало очі, а в голові прояснилося. Як же добре...

Артем загрозливо навис над якимось молодим чоловіком в медичній формі у підніжжя ліжка. Той майже такого ж зросту і статури, але молодший років на п'ять. Важливість, якої сповнена вся його поза нівелювалася очевидним переляком на обличчі. Позаду чоловіків я побачила стіл і монітор комп'ютера. Сестринський пост! Ну, звичайно - я ж швидше за все перебувала в реанімації.

- Віка, - Артем накульгуючи підійшов до узголів'я. Ранкове світло ще більше підкреслювало те, наскільки він втомлений і змучений. Безсонною ніччю, болем і страхом за мене. - Як ти?

- Нормально, - біль в плечі, що прокинувся разом зі мною, відступив на другий план.

- Вікторія Єгорівна, мені потрібно виміряти вам тиск і температуру, - молодий чоловік підійшов до іншої сторони ліжка, - Ось, поставте, будь ласка ....

- Я сам, - прошипів Артем. Взяв з рук медика термометр і обережно поставив його мені під пахву. За кілька секунд пролунав сигнал. На маленькому екрані 37,5. Що ж, цілком нормально після операції.

- Трясця тобі!

- Тьома, це абсолютно нормально, - взяла його за руку. Та була дуже холодною. Інстинктивно я потягнулася і лівою рукою - спробувати хоч трохи зігріти. Перев'язь втримала її трохи пізніше, ніж у плечі буквально вибухнув біль. Я зціпила зуби, але через них все одно прорвався стогін.

- Єгора поклич! - нервово кинув Артем, схилившись до мене. Хлопець з очевидною радістю випарувався за двері. Думка про те, як йому було в компанії Артема ці кілька годин викликала мимовільну посмішку. Бідненький медик... Або, може, він чимось завинив і саме тому його приставили до мене прекрасно знаючи, як поводитиметься Артем.

- Що? - він теж посміхнувся. Зовсім трошки.

- Бідний хлопець. Я аж звідси пір чую, як стукають його зуби. Не соромно тобі ображати маленьких, а? Уявляю, що ти йому казав...

У цей момент в палату вихором влетів тато. Побачивши, що зі мною все гаразд він сповільнився так різко, що хлопець, який біг пзаду, майже налетів на нього.

- Ой вибачте!

- Привіт сонечко! Як почуваєшся? - відмахнувшись, запитав у мене тато.

- Краще, - чесно відповіла я.

- Температура у пацієнтки 37,5 градусів. Артеріальний тиск заміряти не встиг...

- Обхід за розкладом о восьмій нуль-нуль. За десять хвилин. У вашій палаті один єдиний пацієнт і ви все одно не встигаєте зібрати необхідні дані?

- Я ... Я, - залепетав хлопець.

- Можете бути вільні, я сам, - і хлопець квапливо ретирувався.

- Тату, він не винен, - поспішила заступитися я, - На заваді стали обставини.

- Цьому вічно обставини якісь заважають. То п'янки-гулянки, то ще що, - беззлобно буркнув він.

Потім зміряв мені тиск, записав показники, оглянув і обробив шви.

- Цілком можемо і в палату перебиратися, - резюмував після - Зараз тобі кров візьмуть, а я поки каталку притягну ...

- Я сам її віднесу.

- Ти сам ледве на ногах тримаєшся, - відрізав тато. - Крім того їй так буде боляче.

Контраргумент. Прийшла медсестра і взяла мені кров з вени. Ледве вона пішла, привезли «каталку». Інвалідне крісло. Я здригнулася жваво відчувши почуття Артема, хоч хлопець і не подав виду.

Тільки-но ми опинилися за дверима з написом «Реанімація», нас обступили рідні. Всі тут. І всі ще в сукнях і костюмах. Жахливо втомлені і нещасні. Очі мами і Олі почервоніли від пролитих сліз. Бідні мої...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно