Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 13.3

Від усіх цих думок буквально голова пухла. Зрештою, я не витримала і вийшла з кімнати, бажаючи відшукати Ждану. Знайшла її на кухні. Сестра наводила там лад. Помітивши мене, вона одразу ж відставила вбік посуд і з тривогою подивилася в моє обличчя.

– Щось не подобається мені твій стан, – тихо сказала вона. – Ти прийшла до мене сяюча, а зараз ходиш, як у воду опущена.

– Коли тобі не залишають вибору, важко радіти, – зауважила я, опускаючись на стілець за столом.

– А якщо б надали? – несподівано запитала Ждана. – Що б ти зробила?

– Навіть думати не стала! Забралася б звідси якомога далі, – вигукнула і негайно замовкла, згадавши, що такий вибір мені вже давали. – Я заплуталася, – сумно зітхнула і поклала голову на зімкнуті на столі руки.

– Що ти відчуваєш до альфи? – я відчула, як долоні сестри ніжно погладжують моє волосся. – Тобі настільки погано з ним?

– В тому-то і справа, що не погано, – я знову зітхнула, не наважуючись підняти на неї очі. – Але й не добре. Все надто складно.

– Тоді тобі потрібно гарненько все обдумати, – шепнула вона. – До півночі ще є час. Якщо не впевнена, не погоджуйся на обряд.

– Я думала, ти дуже хочеш, щоб я стала дружиною Ярова, – з деяким подивом сказала я, піднімаючи голову.

Зустрілася з теплими медово-карими очима сестри.

– У першу чергу я хочу, щоб ти була щаслива. Якщо тут ти будеш тільки страждати, то я не зможу цього бажати.

Я розчулилася від її слів. Навіть сльози підступили, але я одразу їх змахнула. Як і раніше, вважала сльози проявом слабкості, яку не можна показувати нікому. Навіть близьким.

– Адже ти будеш сьогодні у лісі? – запитала я, стиснувши її руку.

– Звичайно! Як я можу пропустити найважливіший день в житті моєї сестри? – Ждана ласкаво посміхнулася і обняла мене.

А я відчула, як від її підтримки стає трохи легше. Сьогодні зрозуміла важливу річ: Ждана на моїй стороні і прийме будь-яке моє рішення. Але чомусь й досі вважає, що моє місце поруч з Яровим.

Зітхнувши, я відсторонилася і, надавши обличчю незворушний вигляд, перевела розмову на нейтральну тему. І все ж, розмовляючи з сестрою і допомагаючи їй у клопотах по господарству, не могла вгамувати занепокоєння в душі. Кожна хвилина наближала мене до заповітної години, і це лише посилювало занепокоєння...

***

Годинник показував одинадцяту ночі, коли до моєї спальні увійшла Славія. Я стояла біля вікна і майже зі страхом дивилася на повний місяць, що яскраво сяяв на небосхилі. Вловивши присутність стороннього, обернулася. Мати альфи тримала в руках білу сукню з дбайливо вишитим візерунком на ній. Я з подивом подивилася на неї.

– В цій сукні проходила обряд возз’єднання я сама. Буду рада, якщо ти одягнеш її сьогодні.

Я настільки була вражена, що навіть не знайшлася, що відповісти. Просто тупо стояла і дивилася на жінку. Славія мовчки поклала сукню на моє ліжко і підійшла ближче. Допитливо вдивлялася в моє обличчя, немов розмірковуючи, чи варто говорити мені те, що лежить в неї на душі. Все ж розчепила губи і промовила:

– Не буду приховувати, що ти не дуже мені подобаєшся.

– Ціную вашу відвертість! – я криво посміхнулася.

– Шість років я спостерігала за тим, як син страждає через тебе, – продовжила Славія, продовжуючи свердлити мене очима, так схожими на очі альфи. – І коли він привів тебе до нашого будинку, я не була рада. Вважала, що ти не принесеш йому щастя. І досі вважаю. Ти егоїстична і черства. І ніколи не оціниш до кінця, який чоловік тобі дістався. Ти не гідна його. Але без тебе він буде й надалі мучитися, не знаючи спокою. А спостерігати за цим мені, як матері, просто нестерпно! Тому я готова прийняти тебе. Подібної розмови більше не повториться. Я не допущу по відношенню до тебе неповаги ні від інших, ні від себе самої. Готова сьогодні назвати тебе донькою. Тільки зроби його щасливим!

У моїй голові крутилося стільки думок, що я ніяк не могла звести їх воєдино. Слова цієї жінки одночасно обурили і знайшли відгук. Але в той же час лише посилили мій протест. Невже вона вважає, що її синочок – таке вже щастя?!

Але я не наважувалася висловити це вголос. Розуміла, яких зусиль коштувало цій жінці упокорити свою гордість і висловити мені все це. З подивом усвідомила, що ми з нею більше схожі, ніж хотілося б. Вона мало відповідає сформованому у мене образу жінки-перевертня, яка заглядає в рот своєму чоловікові і не має власної думки. Навряд чи Славія колись так робила. Сильна і горда вовчиця, яка, проте, приглушує свій норов заради тих, кого любить. І в той же час готова глотку перегризти будь-кому, хто захоче завдати їм шкоди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно