Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

– Не все, сьєро, – Ескаєр раптово підіймається на ноги. Застигає перед нами з несподівано урочистим виглядом.

Я відчуваю, як з новою силою спалахує в моєму чоловікові роздратування. Добре хоч, що не на мою адресу. Повертаю голову так, щоб потертися вилицею об його підборіддя, та, заплющивши очі, дозволяю собі на мить випасти із ситуації, просто насолоджуючись його близькістю. І ловлю хвилю здивованої насолоди від чоловіка. М-м-м, дивувати мого чоловіка мені дуже подобається. І відволікати його.

− Я так і не вибачався за те, як вчинив з вами. За те, що вам довелося пережити з моєї вини. І хочу це зробити зараз, – вривається у мої думки голос Ескаєра.

А ось тут у мене навіть щелепа трохи відвисає. Тому що ну ніяк я не чекала, що він на це спроможеться. І, судячи з усього, Рок теж.

– Я прошу вибачення, сьєро Соломіє Шаєра. І прошу дати мені можливість хоч якось спокутувати свою провину перед вами особисто, − вагомо і з вкрай серйозним виглядом виголошує Лаяре.

– Вам ухвалили вирок. По-моєму цього більш ніж достатньо, – нарешті відмираю я.

– Мій вирок уже приведений у дію, – посміхається криво. – Перед законом я відповів. Але ж ваша образа на мене нікуди не поділася.

− Образа? − не витримавши, я починаю сміятися. — Ви занадто багато берете на себе, сьєре. Мені до вас немає ніякого діла.

Ескаєр змінюється в обличчі, на блідих щоках здуваються жовна.

– А у мого сина? Йому теж не буде до мене діла? Чи, думаєте, він ніколи не дізнається, хто його справжній батько?

Я, здригнувшись, приголомшено замовкаю. Тому що він зачіпає справді складну для мене тему. Тему, на яку я поки що навіть боюся думати, якщо чесно. Тому що не можу знати, як вчиню в майбутньому, яке мені поки що складно навіть уявити. Як я маю вчинити? Що я говоритиму своєму ще ненародженому сину-куарду? Як він поставиться до правди? Як я можу бути впевнена, що він не захоче познайомитись з тим, чия кров тече у його жилах? Чи йому буде це потрібно?

− Сьєр Лаяре, ваші кілька хвилин закінчилися, − холодно карбує Рок. − У дитини моєї пов'язаної може бути тільки один батько. І це не ви. Залиште палац!

Куард, навпроти нас, кілька секунд мовчить, пронизуючи злим і якимось відчайдушним поглядом чомусь саме мене. А в повітрі все відчутніше дзвенить напруга.

− Добре, я піду. Але це ще не кінець, − скрипнувши зубами, кидає Ескаєр і, різко розвернувшись, покидає кабінет.

А я деякий час мовчу, опустивши очі та прислухаючись до своїх відчуттів. Рок розлютований. Холодне зле роздратування буквально відчувається в повітрі, що так і пульсує колючою енергією.

Я з кожним днем ​​відчуваю чоловіка все краще, але зрозуміти можу далеко не завжди. І це дуже часто вибиває мене з колії, змушуючи почуватися сапером.

− Ти злишся на мене? – цікавлюсь тихо.

Він зітхає. Вхопивши пальцями моє підборіддя, повертає до себе.

− Ні, Міє. Поглянь на мене.

Я слухняно підіймаю погляд. Він примружується.

− Я не хотів, щоб ти з ним бачилася.

– Я знаю, – закушую губу.

– Ця зустріч відбулася з моєї вини. І сердився я на себе, що дозволив йому обернути ситуацію з Емарі таким чином.

Це я можу зрозуміти. Видихаю тихенько, тільки зараз зрозумівши, що затримувала подих.

– Звідки вона в нього? − киваю в бік куарди, що й досі валяється на підлозі. − І що з нею тепер буде?

– Що буде, тобі знати зовсім необов'язково, – твердо відповідає мій суворий чоловік.

І я розумію, що справді не хочу знати, що він зробить із цією жінкою. Менше знаєш − міцніше спиш. А в цьому випадку так точно. І шкодувати її, як і раніше, я не збираюся. Адже мене вона не шкодувала.

– Емарі спочатку ховалася у даріаті Лаяре. Шукала притулку в батька Ескаєра, коли втекла від мене, знала, що ми з ним вороги. Думала, їй це допоможе, − Рок ніжно обводить пальцем лінію мого підборіддя, вивчає уважно, вдивляючись у думки та душу. Знати б мені, що діється у його голові. Хоча… може, краще і не треба.

− Це вона доповіла йому, що я в тебе? − повертаюся думками до теми нашої розмови.

– Так. Але не врахувала, що син не зобов'язаний дотримуватися домовленостей батька. Ескаєр, втративши права на успадкування даріату, вирішив, що втрачати йому більше нічого, і треба повернути хоч якісь позиції. Ось і притяг мені її, щоб спробувати впливати через тебе. Спроба була дуже непоганою.

− Що ти маєш на увазі? – здивовано хмурюся.

− Він розраховував розчулити тебе, натиснути на твої земні поняття про батьківські права. І в нього майже вийшло, так? Ти здригнулася, коли він згадав нашого сина.

Мої очі здивовано розширюються. От як ситуація виглядала для Рока? Спохмурнівши, я прокручую в голові все почуте і мимоволі визнаю, що він правий. Поняття у мене дійсно земні. І Ескаєр знав, куди тиснути. Я справді ледь не повелася. Але ж не повелася.

А ще… серце робить кульбіт у грудях. Рок щойно вперше назвав мою дитину «нашим сином». І це... ну от я знову плачу. Прокляті гормони.

Чоловік здивовано підіймає брови, коли з моїх очей раптово починають струмками котитися сльози, витирає їх зі щік великими пальцями.

− Мі-і-ія? – запитально тягне, зітхаючи.

– Ти сказав «нашого», – усміхаюся, почуваючи себе дурною, але щасливою.

− Це тебе дивує? – хмикає, з досадою похитавши головою. − Ти моя пов'язана. Звичайно, ця дитина наша.

− Я знаю, просто... просто ти ніколи раніше так про нього не говорив, − ніяково знизую плечима. – А я… я не знала, як ти ставишся. Все ж таки він від іншого.

– Тепер кажу. Це наш син, Міє! – твердо вимовляє Рок. Вагомо й абсолютно впевнено. − А щодо правди, коли він підросте, тоді й вирішимо, що і як йому казати.