Читати книгу - "Реальна загроза"

— Ну, вісімнадцяте січня, — відповів я. (Як і на інших населених планетах, на Ютланді користувалися земним календарем, хоча це призводило до певних незручностей через неспівпадіння природних річних циклів.) — Сьогодні мені минуло двадцять чотири роки, чотири місяці й шістнадцять днів.

— Теж знаменна дата, — погодилася сестра. — Але ти дещо випустив з уваги. Сьогодні рівно рік, як ми потрапили на Ютланд.

— Цілий рік? — здивовано промовив я. А потім виправився: — Один лише рік. А скільки всього сталося!

— І змінилося, — додала Яна.

Тим часом з води вийшов Павлов, а разом з ним — Елі та Ліна. Дівчата підбігли до нас і, сміючись, стали обтиратися рушниками. А Павлов, як був мокрий, так і гепнувся на широкий шезлонг поруч з дружиною.

— Ти ведмідь вайлуватий! — поганила його Яна, відсунувшись трохи до краю. — Мало руку не віддавив.

— Ба, які ми тендітні! — з лагідною посмішкою промовив Павлов. — Можна подумати… Ох, добряче я скупався! Ви просто молодці, що витягли мене сюди. За ці шалені місяці я геть забув, як це чудово — розслабитися й відпочити. Дякую вам.

Авжеж, подяка була не зайва. Вчора ввечері ми витратили понад годину, аби вмовити Павлова, який по сім днів на тиждень проводив то в штабі, то в космосі, взяти собі вихідний. Батькові це не вдавалося: за Яниними словами, кілька разів він у наказному порядку відправляв Павлова в короткочасну відпустку, але той завжди знаходив купу справ, що потребували невідкладного вирішення, і переконував його, що відпустку треба відкласти. І так вони постійно відкладали — з тижня на тиждень, з місяця на місяць…

Витершись насухо, дівчата приєдналися до мене в шезлонзі — Елі праворуч, Ліна ліворуч. На звичайних ютландських пляжах така картина була типовою й не привертала до себе уваги. Проте тут відпочивали ериданці, та ще й недавно прибулі, для яких подібне видовище було в дивовижу. Я знай відчував на собі їхні заінтриґовані погляди, хоча з делікатності вони намагалися не витріщатись відверто, а позирали нишком.

Повз нас пройшла група молодих чоловіків та жінок, що були одягнені в купальні костюми, але трималися з офіцерською виправкою. Впізнавши Павлова, вони привітали його шанобливими кивками, а один хлопець, наймолодший у компанії, від несподіванки навіть козирнув, дарма що на ньому були лише плавки. Мене також упізнавали й також вітали, проте в їхніх кивках я відчував певну двозначність — чи то вони призначалися мені як старшому офіцерові, чи то як синові верховного головнокомандувача та правителя планети.

Коли молоді люди віддалилися, Павлов підвівся на лікті, глянув на мене й запитав:

— Досі комплексуєш, Александре?

— Ще трохи комплексую, — чесно відповів я. — Та не дуже. Поступово звикаю. Головне, я вже довів собі, що можу бути командиром.

— Молодця, так тримай. Відкрию тобі таємницю: мені теж непереливки. Дехто — і таких чимало — вважають, що своїм званням і посадою я завдячую шлюбові з дочкою адмірала Шнайдера.

— А хіба ні? — озвалася Яна. — Ти ще на Октавії вивідав, хто я така, потім розшукав Алекса, організував викрадення корабля, щоб доправити нас на Ютланд, чим заслужив батькову вдячність. — (За той час, що я провів на Вавілоні, вона таки навчилась називати його батьком, хоча робила це зрідка.) — Ну а далі справа техніки: ти обкрутив мене, одружився і за посаг отримав чотири адміральські зірки разом з посадою начальника космічних операцій. Все логічно, все правдоподібно.

Ми хором розсміялися.

Через годину ми повдягалися й пішли обідати в невеличкий набережний ресторан, де до нас приєднався Ганс Вебер, що за минулий рік устиг отримати ступінь доктора наук в університеті Світ-Лейк-Сіті, прочитав студентам курс лекцій зі своєї улюбленої теорії чисел, а нещодавно, втомившись від академічної роботи, записався на військову службу.

До речі кажучи, за час мого перебування на Вавілоні всі льотчики „Маріани“ один за іншим вступили до лав Ютланських ВКС. Декотрі вчинили так за прикладом Павлова, якого глибоко шанували; інші зважились на це після повідомлень про масові чистки в Ериданських Збройних Силах і Астроекспедиції, коли з подивом та обуренням виявили в списках звільнених імена своїх друзів, родичів і добрих знайомих, які жодним чином не могли брати участь у змові, а просто потрапили під роздачу.

Якщо не рахувати Вебера, то найдовше з усіх протрималися Яна й командор Томасон. Моя сестра — через неприязнь до батька, яка, втім, поступово згасала; а Томасон — з почуття обов’язку перед кораблем і рештою його команди, хоча чудово розумів, що після повернення на Октавію його негайно відправлять у відставку, як і багатьох інших офіцерів, що мали нещастя підтримувати близькі стосунки зі звинуваченими у змові. Слабкою втіхою для Томасона було лише те, що він більше не підозрювався у викраденні „Маріани“. Ще після інциденту на Вавілоні з замахом на мене, Фаулер скористався причетністю до цієї ганебної історії ериданського консула і через своїх адвокатів добився судового рішення, що зняло з мене (а заодно з Елі, Ліни, Яни та багатьох інших, включно з Томасоном) всі звинувачення у співучасті в захопленні фреґата. Головними доказами у справі були численні листи членів команди „Маріани“ до своїх родичів, добровільно пред’явлені тими ж родичами. Деморалізований нещодавнім дипломатичним скандалом ериданський уряд обмежився лише формальною участю в процесі й не став оскаржувати судовий вердикт, який відтоді набув законної сили. На жаль, Павлова на тому суді не виправдали, бо в деяких листах висловлювалися припущення, що саме він стояв за спинами заколотників, а потім видав себе за жертву змови. Проте Павлов поставився до цього з філософською стриманістю — він уже давно змирився з тим, що більше не побачить Октавії…

Врешті-решт, і Яна і Томасон здалися —