Читати книгу - "Четверо в яхті"

Мокрий від поту, запилений, Андрійко вбіг на сходи. На дверях кімнати висів великий замок. Хлопець помацав рукою на підвіконні, де в перші дні ховали ключ. Рука стала сіра від пилу, наче миша. Ключа не було.

Він оглянув сходи, зазирнув у щілини. Ключа не було. Ясно; хлопці забрали з собою ключ, щоб досадити йому, примусити його покірливо просити, перепрошувати.

Сердитий, він помився під насосом у крижаній воді і, розмахуючи руками, щоб швидше висохли, побіг до Бальбінського.

Андрійко постукав і ненароком натиснув клямку. За дверима почулися кроки. Заскреготів ключ. Андрійко відступив: такий дивний вираз мали очі Бальбінського. Вони здалися хлопцеві сірішими, ніж звичайно, важкими, сумними. Але це тривало якусь мить.

— А-а, це ти, — сказав Бальбінський. — Заходь.

Він замкнув за ним двері, підвів хлопця до столу, посадив на стілець. Сам згорнув якісь папери, сховав у ящик, сів, закурив.

— Вас дуже, цікавлять ці Гожиялки? — почав Андрійко.

— А що? — Бальбінський підвів голову, і щось темне промайнуло в його очах.

— Бо ви так розпитували… — Андрійко трохи розгубився. — Що тут було при німцях, так?

— Так чи ні, про що йдеться? Кажи! — Бальбінський стиснув губи. Він був спокійний і холодний.

— Так я вам скажу, що вже знаю, що тут було.

— Напевно? Напевно знаєш?

— Тут годували хутрових звірів.

— Що ти кажеш! — Бальбінський аж поплескав рукою по столу. — Які там тварини!

— Ні, це правда! Головним чином нутрії. На експорт.

— Звідки ти знаєш?

Андрійко розповів. Бальбінський терпляче його вислухав. Потім наче якийсь вогник засвітився в його очах.

— Так, я повинен тобі дещо пояснити. Мене справді цікавлять Гожиялки. І зовсім не випадково я тут опинився. Розкрию тобі свій секрет, бо незабаром ти б його й так розкрив, Боюся тільки, що ти розчаруєшся. Він дуже звичайний…

Андрійко зручніше усівся і завмер. І в його свідомості наче запалились лампи і рефлектори, він побачив раптом низки явищ, яких досі не помічав.

— Як ти вже знаєш, я етнограф, — тихо промовив Бальбінський. — Пишу роботу про культурні зв'язки між мазурами і осілими тут німцями. Робота основана на аналізі таких зв'язків у кількох місцевостях, в тому числі і в Гожиялках. Розумієш?

Андрійко кивнув головою.

— Розумієш, але ти розчарований, — сказав Бальбінський, як завжди читаючи в душі хлопця, мов у відкритій книжці. — Ти хотів би, щоб це було більш таємничим, так?

Андрійко схилив голову.

— Що ж робити? Я теж хотів би мати більш романтичні приводи приховувати своє зацікавлення саме Гожиялками. Але роблю це тому, що, на мій погляд, неправильно, коли етнограф прямо говорить про те, що його цікавить. Бо тоді той, кого розпитують, допускатиме різні неточності, аби тільки догодити нам. Розумієш?

— Але ж ви одразу сказали, що ви етнограф!

— Сказав. Інакше мені важко було б пояснити, чого я приїхав сюди. А от що мене цікавлять саме Гожиялки, цього я досі не показував. Тільки твоя проникливість…

Андрійко почервонів.

— Дозволь подякувати тобі за те, що ти з'ясував таку важливу для мене справу. А тепер іди купатися.

Хлопець роззявив рота.

— Ні, ні! — вернувся до свого Бальбінський. — Нічого не бійся! Твої грізні пірати сьогодні вирушили в дальшу подорож.

— Не може бути!

— Правда! Можеш бути спокійний. Іди купатися.

Але Андрійко не підвівся.

— Ну? — трохи нетерпляче кинув Бальбінський.

— Бачите… — почав Андрійко, — це дуже гарно, що… З тими нутріями, це пояснює і що огорожа, і що… Але не все…

— Ну, що таке?

— Я йшов і міркував… — Він ще раз розповів про сторожку. Про свою останню пригоду, коли перелякалася Суламіф. Бальбінський поблажливо посміхнувся. Тоді Андрійко не витримав і розповів про фанеру. Бальбінський помовчав хвилину, потім досить неохоче сказав:

— Збіг обставин. Три справи, які випадково збіглися. Базікання Агнешки — я вже тобі сказав, чого воно варте. Що Подсядло перелякався — нічого дивного. Пам'ятаєш, Робінзон перелякався навіть сліду людини.

— А навіщо двері?

— Мародери. Велике діло!

— Ну, а я? Присягаюсь, мені нічого не привиділося!

Бальбінський посміхнувся.

— Правда! Правда!.. — вигукнув Андрійко.

— Можливо! — відповів Бальбінський. — Може, вночі фанера справді трохи пересунулась. Але, боже мій, скільки може бути причин для цього! Протяг, пацюки!

— А… а ви? — почав обережно Андрійко.

— Що я? — різко запитав Бальбінський.

— Ви так випитували Подсядла. Саме про це…

Бальбінський знову запалив цигарку. Побарабанив трохи пальцями і посміхнувся.

— Бачиш, це такі прийоми етнографів. Я хотів перевірити, чи він не бреше. Розумієш? А цей пункт я вибрав зовсім випадково…

Андрійко піддався. Інша ідея з'явилась у нього.

— Ну, фанера — то хай собі… Але сторожка…

— Що ти з цією сторожкою? Ходиш і всім базікаєш: сторожка, сторожка!

— Ви казали, що ми туди підемо…

— Так, підемо.

— Коли? Може, сьогодні?

— Ні. Сьогодні ні.

— Прошу вас. Може, це привид. Згоден. Але може… і якщо… кожен день має значення!

— Любий мій, кажу ж тобі, підемо, тільки не сьогодні. Сьогодні я зайнятий.

Саме тут Андрійко розкрив свій задум:

— А якщо пірати поїхали, то я… я сам… туди, до сторожки…

— Ти збожеволів! — Бальбінський навіть підвівся. — Ти сам розповів про всі ці страхіття.

— Так, але ж то вночі. А зараз день. До обіду повернуся і вам зразу все…

Бальбінський був явно збитий з пантелику.