Читати книгу - "Четверо в яхті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так.
— Вони б могли йому розповісти, як тут було, так?
Подсядло якось дивно глянув на хлопця.
— Ти надто цікавий. Але тобі повезло. Не треба шукати полонених. До Сроків приїхала знайома. Мазурка. Побалакай з нею.
У Сроків сиділа в чистенькій кімнаті жінка років під сорок, по-міському одягнута, з червоним товстощоким обличчям і жваво розмовляла з хазяйкою. Зробивши рішучий натиск, Андрійко перевів розмову на справи, що його цікавили.
Ось які були результати. Мазурку звали Ельфріда Кайка, родичем її чоловіка, хоч і далеким, був мазурський поет з цим самим прізвищем.
Вона походила з-під Ожиша, але перед війною бувала тут, а в тридцять п'ятому працювала один сезон у маєтку.
Про останнього Хаузгофера висловлювалась погано. Він тримався осторонь, не розмовляв з людьми, а місцевих взагалі не вважав за людей. Цілими днями сидів у дерев'яному сараї і годував тварин.
Андрійко був здивований. Які тварини? Ельфріда не знала, як вони звуться по-польськи. Кролики? Ні. Менші, ніж кролики, маленькі. Чорні з білим.
Навіщо? Жінка розвела руками. Хаузгофер був немолодий, нежонатий. Може, це вплинуло на його розум. Вона голосно засміялася. В Івішках тоді жило десять родин, самі мазури. У Ельфріди був тут навіть кавалер. Але коли вона приїхала наступної весни, її вже не пустили. Всіх мазурів вивезли до Німеччини, а звідти приїхало п'ятнадцять родин німців. Навіть есесівці були. Вони вже тоді ходили, як чорти, в чорних костюмах з черепом…
— Крюгер? — спитав Андрійко.
— Так, так! Це був їх найголовніший. Тут, у сусідньому будинку жив. Побудували собі за рік перед війною. А решта німців мешкали там, у гірших будинках. Це вони працювали в маєтках. Тутешніх не брали…
Побачивши цього Крюгера, Ельфріда відразу поїхала додому. Вона вважала, що в таких випадках краще бути подалі. Але кавалера свого знайшла, і вони навіть побралися. Він прийшов до неї на хазяйство, ген, під Ожиш.
Жінка почала досить докладно розповідати про своє подружнє життя. Насилу Андрійко перевів її увагу знову на Гожиялки.
Вона більше там не була. Знає, що під час війни тут тримали навіть солдатів. Мабуть, чоловік двадцять. На озері у них були моторки. Вона розпитувала чоловіка, що вони тут робили.
— Ну? — запитав Андрійко. — А звідки йому знати, його ж тут не було!
— Е! Мій чоловік усе знає!
— Не може бути! Значить, він знає, що цей Хаузгофер робив в Гожиялках?
— Певно.
— Ну, що?
Ельфріда нахилилась і сценічним шепотом відкрила таємницю.
— Годував нутрій!
Андрійко хотів засміятися. Насилу стримався. Ельфріда презирливо подивилася на нього.
— Так, так, хлопче, нутрій. І цих, як їх, норок! І взагалі тварин! Лисиць, борсуків!
— Для зоопарку?
— Ні! На хутро!
— Звідки ви знаєте?
— Це чоловік знає. Коли їх звідси виганяли, то сказали, що тут буде важливе господарство. Годуватимуть тварин на хутро. Найкращі спеціалісти, казали, мають приїхати сюди з Берліна, з Мюнхена, для них потрібне житло. А тому що в мазурів для цієї роботи надто грубі руки, їм треба звідси виїхати. Дали їм за це, здається, по кілька тисяч марок…
Андрійкові розхотілося сміятись. Виявилося, що базікання Ельфріди краще тримається купи, ніж це здавалося спочатку. Справді, якщо дорогі хутра, на експорт…
Він відчув якусь нудоту. Таємниця виявилась такою прозаїчною, що не варто навіть розповідати про неї панові Бальбінському…
Одне здавалося дивним у цій розповіді.
— Пробачте, ви казали про лисиць?
— Авжеж!
— І борсуків?
— Авжеж!
— Це теж на хутро?
— Цього я вже не знаю.
— Але ви точно знаєте, що борсуки?
— Звичайно!
— Звідки?
— Чоловік розповідав. Тут борсуків багато по лісах. І він спіймав трьох молодих. Ще до того, як його виселили. Так цей Хаузгофер усіх трьох купив у нього. Навіть добре заплатив. І взагалі розводив кролів, зайців, білок.
— То, може, все це для зоопарку?
— Е, ні. Найбільше, кажу, нутрій. І якби для звіринця, то навіщо солдати і есесівці?
Андрійко попрощався з Ельфрідою, бо хазяйка вже підганяла його: молоко, мовляв, прокисне, довго балакають.
З бідоном молока він вирушив додому. Суламіф, якій, здається, не пощастило використати візит у село, в меланхолічному настрої дріботіла позаду.
На луках імла вже зникла, ставало жарко.
Андрійко завернув до палацу. Раптом поміж кущами вільшини хлопець побачив білку.
Суламіф його випередила. Невідомо чого, обоє стрибнули в кущі. Білочка, немов її підхльоснули батогом, зникла в гущавині і незабаром з'явилася на верхівці найближчої сосни, такої ж рудої, як і вона сама.
Суламіф майже беззвучно гавкала, барабанячи передніми лапами в дерево. Андрійко, задерши голову, дивився на безтурботну білку. Звірок також дивився на них чорними бісеринками очей. Було в них трохи здивованості, трохи презирства: чого хвилюються ці земні істоти, ніби вони можуть спіймати її!
Раптом Суламіф перестала гавкати і, підібгавши хвіст, опустилася на землю. Андрійко злякано оглянувся. В кущах нікого не було.
Тільки здалеку, з стежки, яку він щойно покинув, долинали до нього дивні, знайомі і незрозумілі звуки: там, тихо поскрипуючи, щось швидко летіло, точнісінько так, як тоді, коли він тікав од переслідування.
Хлопець мовчки стояв, а біля його ніг розпласталася оніміла Суламіф. А коли Андрійко, нарешті, опам'ятався і вийшов крадькома на стежку, там нікого вже не було.
Андрійко рушив додому, насилу стримуючись, щоб не побігти, так він поспішав поговорити з паном Бальбінським. Йому здавалося, що саме тепер треба якнайскоріше відвідати сторожку.
Віддавши молоко Агнешці, він побіг у палац. В цей час тут було ще тихо. Всі нормальні люди встали,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Четверо в яхті», після закриття браузера.