Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Ми могли б слухати дядю Власа без кінця, але він раптом замовк і трохи зніяковіло усміхнувся.

— Щось нібито я набалакав багато. Дуже вже пишномовно говорю, але думаю, що ви мене зрозуміли.

— Говоріть, говоріть далі! — загукали всі.

— Я хочу ще й про інше кілька слів сказати. Уже на носі — весняні канікули, ще трохи мине часу — і вже й літо. А бот наш, як ви знаєте, ще не готовий. То я запропонував би під час канікул не тільки відпочивати, але й попрацювати гарненько, щоб закінчити бот.

Поки говорили про мене та про Ілька, я мовчав, але зараз не стримався і вигукнув:

— Я перший працюватиму з ранку й до вечора!

— І я!.. І я!.. — пролунали голоси.

— З ранку до вечора не треба, — поправив мене дядя Влас. — Потрібний же час і для відпочинку, і для читання, і для кіно.

— До обіду щодня, — сказав Ілько.

— До обіду, це — правильно, — підтримали його.

Раніше, що б Ілько не сказав, вважалося, що він пустує або дурня корчить, а тепер і до його голосу прислухаються. І дядя Влас сказав:

— Гаразд, будемо працювати до обіду щодня. Так ми за час канікул і закінчимо. Лишиться тільки на воду спустити.

Під кінець Павка спитав:

— У кого ще є запитання?

— Голосуй за Ілька та Левка! — вигукнув Сашко В'юн, і тоді всі теж вигукнули:

— Голосуй!.. Голосуй!..

Уночі землю ще часом сковували заморозки, але вдень на горбках вже парувала волога земля. А море знову іскрилося під блакитним небом і вже вабило на свої простори.

Наш бот стояв, пофарбований синьою фарбою, а на ньому красувався напис: «Піонер».

Остання чверть була нелегка. Ми з Ільком беззмінно готували уроки та повторяли пройдене вдвох.

З української і російської він мав уже четвірки.

А от математика… Ілько куйовдив пальцями свою вогнисту шевелюру, тер лоба, сопів над кожною новою задачею, ніби фізично боровся з нею.

Мені часом уривався терпець.

— Невже ж ти не можеш запам'ятати, як розв'язується задача? Така ж уже була!

Ілько покірно зносив мою лайку, його обличчя ставало таким червоним, як і чуб.

— Ну, давай ще… Я навчусь, ось побачиш.

Ми вирішили розв'язати одну за одною всі задачі в задачнику і робили це щодня, не даючи собі ніякого спуску.

Іноді й мені було не під силу знайти вірний хід, тоді ми звертались до дорослих, гадаючи, що вони повинні все знати. Але мама не змогла допомогти нам жодного разу.

— Я вже й забула те, що знала, — зніяковіло казала вона. — Давно вчилась.

Тато ж дипломатично відповідав:

— А ви самі помізкуйте. У тому й фокус, щоб самому зробити.

Тільки дядя Влас охоче допомагав нам. Він так зрозуміло пояснював, що найскладніша задача потім здавалась нам дуже простою. Ну, що ж, і не дивно, він майбутній інженер.

Настав день екзаменів. Мама приготувала мені букет квітів. Я спершу відмовлявся від нього:

— Я не дівчина, щоб з квітами носитись.

Але потім взяв і віддав Маринці, зустрівшись з нею по дорозі до школи. У неї і свій букет був, але вона дуже зраділа моєму подарункові і навіть сказала:

— Левко, ти — гарний хлопець!

Глечик з квітами вона поставила на вчительському столі, і в класі одразу стало святково та урочисто.

Я не пригадую, щоб колись раніше мене дуже вже хвилювали екзамени. Тепер я не знаходив собі спокою. Думав не тільки про себе, а й про Ілька. А що, як невдача?..

Ілько прийшов на екзамени мовчазний, зосереджений і навіть трохи блідий. Було видно, що він хвилюється не менше, ніж я.

— Не дрейф, Ілько, — заспокоїв яг його, — на екзамени завжди дають легші задачі.

Та й не тільки я, всі учні були дуже схвильовані. Бо ми ж на всю школу оголосили, що у нас не буде жодного другорічника.

Разом з учителькою математики Ксенією Петрівною до класу ввійшли Євграф Євграфович і представник районного відділу народної освіти. Знову ж таки — наша обіцянка. Про неї стало відомо і у райвно. От і прислали представника у наш клас, щоб він подивився, чи справді ми такі, як про себе говоримо.

Учителька сказала:

— Діти, не хвилюйтесь. Задачі будуть не складні. Подібні ми з вами розв'язували. Часу у вас досить. Не кваптесь, спершу подумайте гарненько. Раніше, ніж здавати, перевірте ще раз свою роботу.

Ілько дивився на вчительку круглими очима. Коли вона закінчила говорити, він кліпнув на знак згоди, що, мовляв, все так і робитиму, як ви кажете.

Ксенія Петрівна поділила дошку навпіл і почала записувати задачу для тих, хто сидить на парті зліва.

Ми з Ільком перезирнулися, як змовники. Обидва ми сиділи на лівій половині парти, нас розділяла Маринка та прохід. Не знаю, що в цю мить подумав він, а я подумав: «Якщо у