Читати книгу - "Володар драконів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Можливо, — сказав він. — Але я зовсім не проти, щоби хоч щось було легко.
До розрідженого повітря на Даху світу Бен і всі його супутники вже звикли. Однак ченці все ж наполягли на тому, щоб вони взяли з собою провіант і теплий одяг для перельоту через великі гори. Навіть Сірчана шкурка погодилася, що їй доведеться натягнути на своє хутро людські речі, щоб витримати холод у захмарних висотах. Хлопчик, приблизно ровесник Бена, відвів їх до будиночку на краю монастирського подвір’я, де ченці зберігали одяг і провізію. По дорозі туди Бен вперше помітив, який насправді монастир великий і як багато людей у ньому мешкає.
— Ми із задоволенням вирушили б із вами, — сказав Барнабас Візенгрунд, поки вони йшли за маленьким ченцем. — І я, і Віта, і Гіневер. Але боюся, що людям нема чого втручатися в цю справу, — він поплескав Бена по плечу. — Окрім, звичайно, Володаря драконів.
Бен усміхнувся. Володар драконів. Ченці низько кланялися йому щоразу, як він траплявся їм назустріч. Бен навіть не знав куди очі подіти.
— Ти вже вирішив, що будеш робити потім? — запитав професор, не дивлячись на Бена. — Я маю на увазі, після того як ви нарешті знайдете Поділ неба, і все буде добре, і взагалі… — він прокашлявся і пригладив сиве волосся, — тобто, коли Лунг полетить по своїх родичів. Ти хочеш залишитися з драконами назавжди? — Він соромливо подивився збоку на хлопчика. Бен знизав плечима:
— Не знаю. Я ще про це не думав. Зараз не існує ніякого «до» і «після», розумієте?
Професор кивнув:
— Так, мені знайоме це відчуття. Воно виникає завжди, коли відбувається щось дуже важливе. Але, — він знову відкашлявся, — якщо ти захочеш, то існує можливість… — він висякався у великий носовичок, — якщо після усіх цих пригод тобі захочеться знову опинитися серед людей… — він поглянув на небо. — Коротше, Віта дуже тебе полюбила, а Гіневер давно вже скаржиться, що у неї немає брата. Можливо, — він подивився на Бена і почервонів, — можливо, ти був би не проти вважати нас поки своєю родиною? Що ти на це скажеш?
Бен сторопіло дивився на професора.
— Це, звичайно, просто пропозиція, — залопотів професор, — просто одна з моїх божевільних ідей. Але…
— Я б з радістю, — перебив його Бен. — Із дуже великою радістю!
— Правда? — Барнабас Візенгрунд полегшено зітхнув. — Це просто чудово! Тільки чекати тепер на тебе нам буде ще важче, — він посміхнувся хлопчику. — Утім, ми збиралися найближчим часом вирушити на пошуки Пегаса. Пригадуєш?
Бен кивнув.
— Я б із задоволенням взяв участь, — сказав він. І взяв Барнабаса Візенгрунда за руку.
Коли в горах стемніло, все було готове до відльоту. Бен і Сірчана шкурка укутались як могли в теплі шапки, рукавиці і куртки. Мухоніжка сидів на колінах у Бена, загорнувшись у клаптик овчини, на голові — шапка з відрізаного пальця рукавички. У рюкзаку Сірчаної шкурки лежала курага і термос із гарячим чаєм із маслом — на всяк випадок, пояснив, посміхаючись, лама, коли Сірчана шкурка підозріло понюхала напій.
Лунг не боявся холоду, і самі ченці, схоже, були до нього теж нечутливі. У своєму тоненькому вбранні вони проводжали Лунга цієї холодної ночі до печер дубідаї. Лунг яскраво вилискував у світлі їхніх смолоскипів, немовби місяць, що спустився на землю. Луї Довгохвостий з дзижчанням летів на своєму літачку попереду нього. Він вирішив приєднатися до дракона. Щур помахав ченцям із таким виглядом, ніби вся ця метушня була влаштована заради нього.
Бур-бур-чан вже чекав на Лунга. Він стояв у тому ж отворі скелі, звідки з’явився першого разу, але тепер він був не сам. З інших отворів також визирали дубідаї. Вони у повному складі прийшли подивитися на чужого дракона. Коли Лунг зупинився просто під їхніми печерами і подивився вгору, пролунав збуджений шепіт. З усіх отворів висовувалися волохаті голови, великі й маленькі, і з цікавістю розглядали срібного дракона.
Бур-бур-чан перекинув через плече рюкзак, хутко спустився скелею і видерся на спину Лунгу, наче робив це все життя.
— Чи знайдеться тут місце для мого багажу? — запитав він, сідаючи перед Сірчаною шкуркою.
— Давай сюди, — буркнула Сірчана шкурка, вішаючи його рюкзак поряд із своїм. — Що у тебе там? Камені?
— Гриби! — шепнув Бур-бур-чан їй на вухо. — Найсмачніші гриби на світі! Гадаю, ти нічого подібного в житті не куштувала!
— Щось не віриться, — пробурчала Сірчана шкурка, пристібаючись. — Якщо вони з тутешніх гір, то напевно скриплять на зубах.
Бур-бур-чан тільки всміхнувся у відповідь.
— Візьми, — він тицьнув Сірчаній шкурці в лапу кілька крихітних грибків. — Ці якраз не дуже смачні, зате допомагають переносити висоту. Дай чоловічкові і обом малим теж по одному. Дракону це не потрібно, а ви всі обов’язково повинні з’їсти один такий гриб, ясно?
Сірчана шкурка кивнула і сунула один гриб у рота.
— Справді, не дуже вони смачні, — пробурмотіла вона і передала решту своїм супутникам. Бур-бур-чан поклав усі чотири руки на теплу луску Лунга.
— Я вже й забув, як це чудово — літати на драконі, — прошепотів він. Лунг обернувся до нього.
— Готовий? — запитав він. Бур-бур-чан кивнув.
— Ми до твого пасажирського місця теж приробили ремінь! — гукнув Бен ззаду. — Пристебнися!
Бур-бур-чан перекинув ремінь через волохате черево.
— До речі, — Сірчана шкурка поторкала його за плече, — ми, можливо, ще не позбулися цього золотого дракона. Коли ти так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар драконів», після закриття браузера.