Читати книгу - "Звичайна вдячність"

І якою могла бути наша відповідь?!

Гас перекинув ногу через мотоцикл; я вчепився позаду, а Джейк сів у коляску. Уже за кілька хвилин ми були біля церкви. Гас припаркував свого «Індіана» й кивнув у бік будинку:

— Хлопці, ви поки пообідайте, а я повернуся за мить, — він попрямував до церкви, а я з братом — через дорогу до нашої оселі.

Перекусивши на кухні арахісовим маслом, фруктовим желе, картоплею та компотом, ми пішли у вітальню подивитися телевізор. Я думав, після маминого від’їзду дім накриє відчай. Вдихати темне повітря тієї кімнати, наскрізь просотане тютюновим димом, було гірше, ніж наповнювати легені смертю. Затоплена горем, мама заборонила нам відкривати штори. Батько з Емілем Брендтом намагалися її переконати, але її лютий опір виявився сильнішим. Правду кажучи, влітку ми частенько опускали штори, аби врятуватися від спеки, проте мамина жага темряви нічого спільного з тим не мала. Джейк стрибнув на диван і ввімкнув телевізор. Я підійшов до південного вікна, відгорнув спочатку одну штору, потім — іншу, і липневі зайчики застрибали спочатку на підлозі, а потім і на стіні.

Джейк підстрибнув і здивовано подивився на мене, ніби я порушив одну із заповідей. Потім він усвідомив свободу, що несподівано звалилася нам на голови, підбіг до східного вікна і смикнув штори. Нас затопило сонячне світло, а разом із ним прийшло й літо. Я був переконаний, що вдихаю маргаритки з пасовища за будинком, свіжість білизни, яку розвісила Една Свон, запах сусідського винограду від альтанки Генсона, п’янкий аромат зерна в елеваторах за коліями, і можу присягнутися, що відчував солодкавий присмак річкового мулу за два квартали від нас. Джейк стояв серед потоку променів і сяяв, як лампочка: усмішка розтяглася на обличчі так, що здавалося, наче в нього от-от мають луснути щоки.

Гас зайшов крізь передні двері, поклав руки на стегна і по-дружньому глянув на нас.

— Що вже зібралися робити?

— Нічого, — буркнув у відповідь. У думках крутилося, як нам дістанеться за штори.

— Уже не «нічого», — у руках тримав ключі від нашого «Паккарда». — На вас чекає прогулянка на конях.

Ми поїхали на північ від долини до полів. Машина пливла вздовж невеличких загадкових доріг, які звивалися між полями кукурудзи та сої, розмежовували ферми, стрибали по навколишніх містечках і миттю зникали. Нарешті ми опинилися в меншій долині, ніж та, що була викарбувана річкою Міннесота. Її вкривали поля люцерни, оточені білесенькими огорожами. Ми звернули з головної дороги на довгу ґрунтову алею, що вела в будинок із величезним хлівом та прибудовами, які тонули в листі дванадцяти кремезних в’язів. У тіні біля будинку стояла жіночка і дивилася нас. Коли ми під’їхали, вона підійшла ближче, щоб привітатися.

— Панове, — почав був Гас, — хочу вам відрекомендувати Джинджер Френч. Джинджер, це мої друзі — Френкі та Джейк.

Ми потиснули руки. Я подумав, що Джинджер Френч — найвродливіша жінка, яку мені коли-небудь доводилося бачити. Висока й гнучка, з довгим каштановим волоссям, що спадало на плечі. На ній була блакитна блузка з кнопками і чорні шкіряні чоботи для верхової їзди — мені це трохи нагадувало вестерн.

Вона поцілувала Гаса в щоку і звернулася до нас:

— Перш ніж вирушимо на прогулянку, може, по скляночці лимонаду?

— Ні, мем, — подякував я їй. — Краще покатаймося.

Вона засміялася, Гас і собі всміхнувся. Джинджер узяла його за руку і повела у стайню, де на нас чекали запряжені коні.

Джинджер (вона наполягала, щоб ми називали її саме так) виросла не в штаті Міннесота, а в Кентуккі. Переїхала на Захід разом із чоловіком, який працював у компанії «Каргілл». Вони жили в Міннеаполісі, але вона сумувала за кіньми, тому чоловік купив невеличкий клаптик землі в долині і побудував ферму, де вони проводили вихідні й більшу частину літа. Після смерті чоловіка від серцевого нападу два роки тому Джинджер остаточно переїхала сюди і самостійно вела господарство. За її словами, Гасову допомогу із заготівлі сіна торік було важко переоцінити, він самотужки в’язав люцерну в тюки.

— Чудові м’язи! — мовила вона й усміхнулася Гасові.

Я дещо знав про татового друга. На життя він заробляв дрібними підробітками по всьому округу. Він підтримував у належному стані батькову церкву, копав могили на нью-бременському цвинтарі й доглядав за ним, ремонтував мотоцикли, полов бур’яни на полях, ставив огорожі, робив кам’яні навіси від паводків, час від часу допомагав на будівництві. А тепер я дізнався, що він ще й сіно заготовляє. Дідько, я теж залюбки допоміг би Джинджер із сіном, не взявши за те ні копійки.

Я їхав верхи на коні на ім’я Дим, у Джейка була кобила Маленька, Гас гарцював на рудувато-коричневому жеребці Буревій, а Джинджер, звісно ж, їхала на Леді. Ми прогулювалися вздовж доріжки біля невеличкої річки, що перетинала долину. Минули маленький тракторець, який стояв без коліс на плитах. Ремінь з’єднував задній міст з водяним насосом, що гнав воду з річки до полів з люцерною.

— Гасів винахід, — зауважила Джинджер, потім під’їхала і ніжно торкнулася його руки.

Вони їхали верхи поруч і тихенько вели розмову, ми з Джейком прогулювалися позаду. Позаминулого літа нам вже доводилося кататися верхи на конях у церковному таборі, тому ми вважали себе досвідченими вершниками. Хотіли вже пустити коней галопом, як Джинджер попередила, що спочатку варто познайомитися з конячкою і дати їй звикнути до себе, тому гуляли повільно. Узагалі, мені було байдуже, я просто отримував задоволення від чудового дня; милувався метеликами, які кружляли над люцерною, наче сніг, зеленими сутулуватими пагорбами на фоні блакитного неба, прохолодою серпанку від крапель,