Читати книгу - "Тунель"

Це дало величезні вигоди: тепер залізо, цемент, рейки й робочу силу на Бермудські острови підвозили поїздами.

Тунельні акції піднялись на двадцять відсотків! Народні гроші почали повертатися.

Важче давалося прокладання французької лінії, де Аллан вів спочатку одну штольню. На чотирнадцятому році будівництва до тунелю прорвалися величезні маси глею. На шляху штольні трапилася одна з океанських «складин». Довелося покинути три кілометри штольні з дорогими машинами й пристроями. Залізобетонна стіна завтовшки двадцять метрів відгородила тунель від натиску глею і води. Ця аварія забрала життя двохсот сімдесяти двох чоловік. А штольню широкою дугою повели навколо небезпечного місця. Проте вона вдруге наштовхнулась на маси глею, і тільки завдяки відчайдушним зусиллям пощастило з ним упоратися. П'ять кілометрів цієї лінії коштували величезних грошей — шістдесяти мільйонів доларів. Штольня була завершена на двадцять першому році.

Після того, як проклали французьку та американську лінії, вартість будівництва значно зменшилася. Щомісяця можна було звільняти тисячі робітників. І все ж тунель поглинав ще цілі мільярди. Етель угатила в нього усе своє величезне багатство, до останнього цента! Якби раптом виявилося, що завершити тунель не пощастить, вона того ж таки дня пішла б у старці. Сам Ллойд уклав у тунель такі суми, що, аби втриматися, мусив закликати на допомогу всі свої стратегічно-фінансові здібності.

Найбільше клопоту завдавали атлантичні лінії з їхніми довжелезними відстанями. З року в рік люди, обливаючись потом, день і ніч несамовито боролися з кам'яними породами. І чим глибше вони проникали, тим важче було налагоджувати роботу транспорту й постачання провізією, до того ж і тут штольні прокладали поки що одинарні. На цій ділянці ворогом тунельників була не вода, а висока температура. Штольні заходили тут на глибину шість тисяч метрів під рівнем моря. Спека стояла така жахлива, що для кріплення використовували не дерево, а лише залізо. Повітря у гарячій, глибокій і довгій штольні було погане ще й тому, що тільки подвійні штольні давали змогу забезпечувати до певної міри стерпну вентиляцію. Через кожні десять кілометрів доводилося вирубувати в породі станції, де цілодобово працювали холодильні установки, озонатори й повітряні насоси.

Такої тяжкої, грандіозної роботи людина ще не виконувала.

З двох протилежних боків усе глибше вгризалися бурові машини. «Товстий Мюллер» посувався від Азорських, Штром — від Бермудських островів. Штром робив надлюдську роботу. Тунельники його не любили, проте були від нього в захваті. Цей чоловік міг цілими днями працювати без їжі, питва і сну. Майже щодня він бував у штольні й годинами особисто керував проходкою. Іноді Штром не виходив із розпеченої штольні по кілька днів. Робітники прозвали його «російським чортом».

Щодня штольні випльовували по чотири тисячі вагонів каміння на Азорську станцію і по три тисячі вагонів — на Бермудську. Виростали величезні площі суходолу. Рифи, піщані коси, мілини, острови зливалися в суцільний материк. Це була зовсім нова земля, створена Алланом. Його інженери споруджували сучасні портові будівлі, моли, хвилерізи, доки й маяки. До гавані тепер могли заходити найбільші пароплави. Його архітектори, мов чародії, обертали сміття на нові міста. Готелі, банки, магазини, церкви, школи — все було новісіньке! Але всі п'ять нових міст Аллана мали одну характерну ознаку: в них не було жодної зелені. Вони стояли на смітті, гнейсі й граніті — сліпучі дзеркала на сонці й хмаровища куряви на вітрі. Однак через десять років вони мали зазеленіти так само, як і решта міст: тут були передбачені площі, парки й сади, як у Лондоні, Парижі чи Берліні. Землю будівельники привозили пароплавами; Чілі посилало селітру, море дарувало водорості. Привозили й дерева та всілякі рослини. І справді, то тут, то там уже виднілися примарні сквери з запорошеними пальмами, деревами та травичкою.

Зате Алланові міста мали натомість щось інше. Тут були найрівніші вулиці й найкращі пляжі в світі. Міста скидалися одне на одне, мов близнюки. Всі вони були відгілки Америки, форпости американського духу, заброньовані зусиллям волі й наповнені активністю.

Наприкінці будівництва тунелю Мак-Сіті налічувало вже понад мільйон населення.

На будівництві й далі траплялися більші й менші аварії та катастрофи. Однак вони були не більші й ставалися не частіше, ніж на інших великих промислових будовах. Аллан став обережним і лякливим. Нерви він мав уже не ті. Колись життя ста чоловік для нього нічого не важило, а тепер кожна людська жертва, яку забирав тунель, тягарем лягала на його плечі. У штольнях стояло багато запобіжних і реєстраційних приладів, і будь-який сигнал, що закликав до обережності, примушував його знижувати темпи робіт. Аллан посивів, тепер його називали «old grave Мас» [91]. Здоров'я його було підточене. Він майже не спав і щохвилини потерпав, що станеться якесь лихо. Аллан уникав людей і відпочивав тільки один раз на день, коли сам виходив увечері на прогулянку до свого парку. Що діялося в світі, його мало цікавило. Творець тунелю, він став його рабом. У збуреному мозку Аллана не лишилося місця для думок, які не мали відношення до машин, типів вагонів, станцій, пристроїв, чисел, кубічних метрів і кінських сил. Майже всі людські почуття в ньому пригасли. В Аллана зостався тільки один приятель — Ллойд. Вони часто проводили вдвох вечори. Сиділи, курили й мовчали.

На вісімнадцятому році будівництва вибухнув великий страйк, що тривав два місяці. Аллан вийшов із нього переможцем. Тільки завдяки холодному спокою Штрома пощастило погасити в зародку нову паніку й масовий страх. Одного дня температура в штольні підвищилася на цілих п'ять градусів. Це явище було незбагненне й закликало до обережності. Робітники відмовилися спускатись у штольню. Вони боялися, що земля ось-ось розверзнеться і з-під землі на них гуне гаряча лава. Дехто поширював безглузду чутку, нібито штольня наближається до розпеченого ядра землі. Багато вчених обстоювали думку, що тунель торкнувся кратера підводного вулкана. Роботу припинили й почали ретельно обстежувати відповідні ділянки морського дна. Зміряли там температуру, однак не виявили й сліду вулкана чи гарячих джерел.

Штром відібрав добровольців і цілий місяць, день і ніч, працював у штольні. «Російський чорт» покинув роботу аж тоді, коли впав непритомний. Та через тиждень він знов був у пеклі.

Люди працювали тут зовсім голі. Немов брудні, замащені ящірки, снували вони туди-сюди, в напівнепритомному стані, підтримувані збуджувальними засобами.

На двадцять четвертому році будівництва, коли штольні підійшли одна до одної, як показували підрахунки, на шістдесят кілометрів, Штромові пощастило з Азорських островів зв'язатися по радіо крізь породу з «Товстим Мюллером». Ще півроку пекельної роботи, і обидві штольні посунулися