й справді не станеться? І хоча серед моїх знайомих таких випадків іще не було, це мало про що свідчить, бо кількість моїх знайомих порівняно із тими масштабами, про які йдеться, досить обмежена. А крім того, немає певності, що секретар, який пережив щось подібне, зізнається в цьому, адже це, до певної міри, дуже особиста справа, яка, крім того, ще й торкається професійної етики. Та, в кожному разі, мій особистий досвід свідчить, що йдеться про дуже рідкісний випадок, відомий тільки з чуток і нічим не підтверджений, тому боятися його не варто. Навіть якби така історія з кимось і трапилася, то, на мою думку, можна зробити її формально безпечною, довівши, а це нескладно, що таких історій не буває. Отже, якщо людина ховається під ковдрою і боїться визирнути назовні зі страху перед таким випадком, то це хвороблива реакція. Але навіть якби така цілковита неймовірність раптом отримала реальні обриси, хіба це вже кінець усьому? Навпаки. Те, що тепер усе втрачено, – найнеймовірніша з усіх неймовірностей. Звичайно, коли прохач опиняється в тебе в кімнаті, це дуже погано. Так погано, що аж серце стискається. «Як довго ти зможеш опиратися?» – питаєш сам себе. Але насправді знаєш, що ніякого опору не буде. Ви повинні тільки правильно уявити собі ситуацію. У твоїй кімнаті сидить прохач, якого ти ніколи не бачив, але якого завжди сподівався, спрагло чекав, хоча й цілком справедливо вважав, що такого прохача не існує. Уже сама присутність цієї людини змушує тебе втрутитися в її нещасне життя, обдивитися там, ніби у власних володіннях, і страждати разом із нею від її марних сподівань. Неможливо опиратися цьому запрошенню посеред ночі. Ти приймаєш його і перестаєш бути офіційною особою. І опиняєшся в такому становищі, коли вже незабаром не можеш відмовити у виконанні жодного прохання. Якщо бути зовсім точним, то це зневіра, а ще точніше – щастя. Зневіра настає від повної беззахисності, з якою сидиш тут і чекаєш, поки прийде відвідувач зі своїм проханням, і знаєш, що після того, як це прохання буде висловлено, ти муситимеш виконати його, навіть якщо це прохання, наскільки ти сам можеш його оцінити, формально руйнує весь адміністративний порядок, а це найстрашніше, що може трапитися у твоїй практиці. Навіть якщо залишити осторонь усі інші аспекти, найгірше те, що доводиться брати на себе надто серйозне перевищення власних повноважень. Наше становище зовсім не уможливлює розгляду прохань на зразок того, про яке йдеться зараз, але через близькість, що встановлюється впродовж такого нічного спілкування, ми беремо на себе речі, які виходять поза межі нашої компетенції, а потім ще й виконуємо ці зобов'язання. Нічний прохач такий же переконливий, як розбійник у лісі, він змушує приносити жертви, на які ми за інших обставин не були б спроможні. Добре, зараз прохач іще тут, він підбадьорює, змушує й квапить, хоча ми ще й не до кінця усвідомлюємо, що ж відбувається насправді, але поміркуймо, як виглядатиме справа, коли все вже буде позаду, відвідувач, задоволений і безтурботний, піде геть і залишить нас самих, беззахисних перед усвідомленням учиненого щойно службового злочину, – це навіть уявити собі страшно! Але попри все ми щасливі. Яким самовбивчим буває щастя! Ми можемо намагатися приховати від прохача справжній стан речей, хоча й навряд чи він щось запідозрить. Йому здається, що він виснажений, розчарований, безжальний і байдужий від своєї перевтоми, з якихось другорядних, випадкових причин потрапив не до тієї кімнати, до якої збирався, сидить собі, ні про що не підозрюючи, і думає про щось своє, якщо взагалі про щось думає, про свою помилку чи про втому. Хіба не можна було б залишити його в такому стані? Не можна. Із багатослівністю щасливої людини йому потрібно все пояснити. Нітрохи себе не шкодуючи, потрібно детально розповісти йому, що саме трапилося і чому трапилося саме так, наскільки неймовірно рідкісною й вагомою є нагода, яка йому випала. Як безпорадно, жодній іншій живій істоті безпорадність не властива такою мірою, як прохачеві, він потрапив у ці обставини, але як тепер цей прохач, якщо він захоче, пане землемір, може взяти все у свої руки, і для цього потрібно всього-на-всього викласти свою справу, для залагодження якої вже все готово, більше того, все вже налаштоване піти йому назустріч. Усе це потрібно пояснити прохачеві, і це найважчий момент у житті кожного чиновника. Але коли все вже зроблено, пане землемір, то зроблено найважливіше, потрібно змиритися і чекати.
К. спав, і його не турбувало те, що діється довкола. Його голова, що спочатку лежала на лівій руці зверху на спинці ліжка, зіслизнула уві сні і вільно звисала, поволі сповзаючи ще нижче. Йому вже не вистачало опори на спинці ліжка, і він несвідомо знайшов собі іншу, впершись правою рукою в ковдру і випадково захопивши при цьому ногу Бюрґеля, що висунулася з-під ковдри. Бюрґель тільки глянув на це й залишив йому ногу, незважаючи на незручності.
Тут кількома сильними ударами постукали в бічну стіну. К. здригнувся й подивився на цю стіну.
– Чи немає у вас там землеміра? – запитали з-за стіни.
– Є, – відповів Бюрґель, звільнив свою ногу від К. і раптом жваво та бадьоро потягнувся, немов маленький хлопчик.
– Тоді нехай нарешті прийде сюди, – сказали з-за стіни. На Бюрґеля й на те, що К. міг би бути йому ще потрібен, не звернули жодної уваги.
– Це Ерланґер, – прошепотів Бюрґель.
Здається, його не здивувало те, що Ерланґер перебував у сусідній кімнаті.
– Негайно йдіть до нього, він уже злоститься, намагайтеся задобрити його. Він міцно спить, але ми все-таки надто голосно розмовляли, неможливо стримати себе і свій голос, коли говориш про певні речі. Тож ідіть нарешті, ви, здається, ще не отямилися зі сну. Ідіть, що вам іще тут потрібно? Ні-ні, ви не повинні вибачатися за свій сон, немає потреби. Тілесні можливості мають свої межі, хто ж винен, що саме ці межі відіграють вирішальну роль? Ніхто не винен. Так світ сам себе коригує у своєму існуванні і втримує рівновагу. Це чудовий винахід, неможливо й уявити собі, наскільки чудовий, навіть якщо за деяких обставин від цього й стає сумно. Та йдіть уже, не розумію, чому ви так на мене дивитеся. Якщо ви ще трохи зволікатимете, Ерланґер звинувачуватиме мене, а я б хотів цього уникнути. Ідіть, хто знає, що чекає на вас там, тут усе можливо. Часом трапляються настільки неймовірні нагоди, що важко ними скористатися, а буває,
