Читати книгу - "Мідний король"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Замок мовчав. Бійниці, що поцяткували нижню галерею, здавалися химерною прикрасою: хрести й косі лінії, зиґзаґи й чорні крапки. За ними, Розвіяр знав, ховались чужі очі — і вістря стріл, укладених на тятиву. Він шкірою відчував небезпеку, що оперезала замок: до того зубчастого каменя, схожого на розтріпану голову, долетить з галереї стріла. А до цього сірого, розколотого — ні.
— Куди ми йдемо? — спитала Яска.
— Ми гуляємо.
Вони пройшли вздовж потоку, тримаючись від замку на достатній віддалі. За ними, на відстані не менш достатній, йшли слідом двоє озброєних горлорізів.
— Тут я відпустив Лукса, — сказав Розвіяр, дивлячись на шумливу воду.
— Тут?
— Берег став іншим, його розмило. Лукс попав у полон — я взяв його. Володар велів його вбити. Я привів… і відпустив.
— Він мені розповідав, — сказала Яска.
Розвіяр повернувся:
— Правда? Що він ще про мене розповідав?
— Що він хотів би вмерти за тебе.
— Щ-що?!
— Що він хотів би вмерти за тебе, але… він сказав, що ніколи тобі не зізнається. Це надто… патетично, ось що він сказав.
Розвіяр сів на камінь. Яска, підібравши сукенку, всілась поряд.
— Ми довго чекали тебе. Спершу на плоті, потім там, у місті. Ми багато разів думали, що більше ніколи тебе не побачимо. Треба було якось підтримати одне одного…
— Розумію, — сказав Розвіяр.
— Куди тече ця річка?
— Далі вздовж кордону Нагір’я, земель звіруїнів… Там були села, багато сіл, жили пастухи, випасали печірок… А далі вона впадає в іншу річку, величезну, вже на кордоні Імперії.
Яска примружилась:
— Тут літають патрулі?
— Ні. Тобто раніше не літали, а…
Крилата тінь мигнула на видноколі — далеко. Можливо, над самим озером Плодючості.
— Тепер літають, — сказав Розвіяр смутним голосом.
— Для патрулів замок небезпечний. Можна сховатися й обстріляти зі стінних гармат. — Яска, здається, міркувала вголос. — Мені треба багато думати. Дуже багато вчитись. А я боюся.
— Своєї магії?
— Так.
— Знаєш, — сказав Розвіяр. — Я пообіцяв собі, що ніколи не стану тебе змушувати. І навіть прохати. Навпаки. Тепер, коли нашому життю нічого не загрожує…
— Нічого не загрожує?! — Яска повернулась до нього, її очі округлились, як монети. — Дол-Шерт збирається нас убити! Бран уважає тебе зрадником і теж хоче тебе вбити! А якщо ти не знайдеш способу ввійти до замку до тої пори, як прийде караван із рабами, Новко захоче тебе вбити! Я ж навіть не знаю, що ти йому наобіцяв…
— Яско, — сказав Розвіяр, — я завжди просив тебе про допомогу, коли без цього не можна було обійтись. А тепер…
Її ніздрі затремтіли. Розвіяр змовк.
— Що сталося?
— Вітер помінявся. Просто помінявся вітер. І здається…
— Що?
Вона поривчасто піднялась:
— Пройдімо далі… Униз за річкою. Там нікого нема.
— Тоді навіщо туди йти?
— Мені здається… там великий простір під землею. Річка промила. Грот чи печера. Не знаю точно. Але мені хочеться на це поглянути. Таке… відчуття.
— Ходімо, — сказав Розвіяр після маленької паузи. І додав: — Ваша могутносте.
Небо взялось лускою хмар. Яска йшла, і далі спираючись на його руку, висока, гнучка, з гордо скинутою головою.
— Ми відновимо велику залу з блискучою підлогою, ти там танцюватимеш, — сказав Розвіяр.
— Що?
— Коли я стану володарем замку. Велика зала, щоб ти танцювала, і вогонь горів у каміні. Бібліотека з силою книжок, які я тобі читатиму. Я назву себе правителем… ні, королем. А ти будеш королевою.
— А Новко? А Хап?
— Вони всього лише розбійники. Їхнє місце на шибениці.
— А… Лукс?
Яска спинилась не повертаючись.
— Лукс, — сказав Розвіяр. — Може, відправити його моїм намісником у Нагір’я, правителем звіруїнів?
— Ти тільки й хочеш, що позбутись його, — сухо сказала Яска.
— Я?!
Яска пішла далі, балансуючи на каменях, не шукаючи руки Розвіяра, щоб опертись.
— Послухай, він мій брат! — сказав він у її тонку спину. — І не смій ніколи казати, що я…
З жахливим тріском земля провалилась під Ясчиними ногами. Розвіяр ледь устиг підхопити її за руку. Яска повисла, бовтаючи ногами в пустоті, Розвіяр повалився на бік, витягаючи її й намагаючись сам утриматись. Перекинув легке тіло через себе, схопився на ноги. Там, де щойно була тверда земля, тепер просів у річку ще один шматок дороги — завбільшки з обідній стіл на двадцять чотири особи. І на протилежному краю зсуву, у рівному скельному зрізі, чорніла порожнина.
* * *
— Там труп, — сказала Яска.
Горлорізи Дол-Шерта добряче налякались, а знайшовши Розвіяра та Яску живими й на місці, заходилися лаятись. Розвіяр велів їм замовкнути таким тоном, що горлорізи послухались; тепер один побіг до Дол-Шерта за підмогою, другий лишився стерегти Розвіяра.
— Там труп. Під землею.
— Могила? Склеп?
— Ні. Не зрозумію.
— Гей! Ти куди? — крикнув горлоріз, хапаючись за зброю.
— Не втечу, — сказав Розвіяр з огидою. — У тебе мотузка є?
— Звідки?
— Ну хоч пояс мені кинь. Я хочу поглянути, що там, — а що як скарби?
Горлоріз пожвавішав:
— Нехай я сам злажу.
— Завалить, — припустив Розвіяр.
Горлоріз зажурився. Був він пересічним мужичком, чимось схожим на постарілого плотаря Яшму: теж, видно, замолоду з кимось побився, а потім, щоб уціліти, довелось іти до Новка в поплічники.
Розвіяр спустився в пролам. Темна порожнина в стіні навпроти притягала й лякала водночас.
— Ліхтаря нема?
— І мотузку тобі, і ліхтар, — пробурмотів горлоріз. — Може, ще й мило?
Розвіяр, більше не розмовляючи з ним, підібрався до проламу й, стараючись не затуляти світла, зазирнув усередину.
* * *
Бірюзовий камінь горів у темряві, і це було перше, що Розвіяр побачив. Бірюзовий камінь у золотому персні. Пізніше, коли очі звикли до півмороку, Розвіяр роздивився, що перстень надіто на кістку. І що рука, яка колись його носила, майже розсипалась на порох.
Ранок-Без-Похибки, маг-звіруїн, лежав на подушці з піску й мотлоху, принесених водою. Його багата одежа зітліла. Його плоть з’їжилась, оголюючи кості. Він був майже скелетом — чотиринога напівлюдина з величезними кігтями, які тепер не було куди втягати, тому що не збереглись подушечки лап. Але обличчя його дивним чином уціліло: смагляве, хиже, з глибоко запалими очима.
Мертвий маг лежав, як і раніше, на боці, в позі сплячого. Ліва рука була притиснута до грудей, а права витягнута далеко вбік, ніби мрець указував на щось. Перстень світився.
— Мені не треба твого, Ранку-Без-Похибки, — прошепотів Розвіяр, мимоволі повторюючи давні слова володаря.
Мрець не відповів. Він лежав тут, під землею, багато місяців, привільно вмостившись на подушці з присохлого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.