Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— Але ж вони грабують крамницю, а тоді накинуться на жінок.

— Ми тут не для того, щоб оберігати бакалію турка і дівочу цноту. А ти як думала? Що тут — місто? Всього-на-всього діра і в цій дірі — шинок, чотири повії і ми в полковниковому бараці. Кожен за себе і Бог за всіх. Хочеш, лишайся з нами, тут з тобою нічого не станеться. — Він підійшов до зажуреної, наїжаченої Бернарди і сказав добродушно: — А вирішила вбиватися через турка, то йди собі. Ми звідси не рушимо. Хай сюди тільки поткнуться, то ми їм покажемо, де раки зимують. Люди живуть на світі лише раз.

Ні в шафах, ні на полицях, ні під міцно збитим прилавком — де в біса цей клятий бусурман засунув своє золото? Тут вони теж перебрали усе по дощечці — робота марудна й марна. Воно десь тут, запевняв Дружок, підганяючи неповоротких помічників; Жанжан уже набрався і тільки думав про негритянку, а Шико Пилка усе потерпав, як би їх не накрили гуртовики.

Де воно в біса? У мішках з борошном, з бобами, за маїсом? Порозчинявши двері, вони в сліпій люті заходилися викидати все надвір, під дощ. Висипали з лантухів боби і маїс, рис і борошно, неочищений цукор, порубали кинджалом шматки в’яленого м’яса. Щоб прогнати страх, Шико Пилка стріляв у пляшки з револьвера; дівчата, що зачаїлися в лісових хащах, чули ті постріли й злякано перезирались.

Педро Циган і погонич зі своєї криївки під жакейрою вдивлялися у пітьму, де рухалися розпливчасті постаті, ловили кожен звук. Жанжан і Шико Пилка накидали продукти на купу, а Дружок облив усе гасом і підпалив. Зчинилася сварка, залунали погрози. Жанжан хотів підпалити крамницю, а Дружок його стримував. Певний, що мішок із золотом захований десь тут, він збирався нагрянути ще, коли турок повернеться додому. Під дулами револьверів Фадул сам викладе їм здобич.

Жанжан, у якого в голові гуляв вітер, хотів іти на пошуки негритянки, проте Дружок не погоджувався.

— Як хочеш, щоб тебе порішили, то залишайся. А ми — гайда! — звелів він Шико Пилці.

Тому тільки цього й треба було. Удвох вони погнали галопом, стріляючи на всі боки. Жанжан з упертістю недоумка роззирнувся довкола: як розгледіти чорнопику в такій пітьмі? Нарешті здався: розрядив зброю в напрямку вигону, де бачив негритянку, і погнав віслюка навздогін за спільниками, проклинаючи все на світі: ні тобі скарбу, ні негритянки!

Язикам полум’я несила було боротися з дощовими струменями, і вони мало-помалу погасли; міцний дух маїсу, цукру, горілих бобів, смаженого м’яса швидко розвіявся. Волоцюга й метис вийшли з-за жакейри і наблизились до крамниці. Педро Циган проминув згарище, переступив поріг: а раптом йому пощастить більше, ніж бандитам? В існування вогнетривкої шафи, набитої червінцями турчина, вірив і він: ну хай не мішок, то скриня. Підручний погонича, горопаха злидень — звідки йому знати легенди? — вдовольнився тим, що позбирав на пожарищі. Невдовзі до них прилучилися й інші — чоловіки зі складу та жінки із хащів. Вони жадібно билися за те, що не понищили грабіжники й пощадило полум’я.

Педро Циган цілу ніч, навіть після того, як усі пішли, невтомно нишпорив у домі. Підживляючись двома пляшками кашаси, дивом уцілілими від люті Дружка, від переляку Шико Пилки, від спраги Жанжана Тачки й від грабунку мародерів, цієї зграї боягузів.

8

Якщо вірити Педро Циганові, цьому волоцюзі й базіці, несамовиті прокльони Фадула Абдали стрясали небо й землю, збивали з осі земну кулю. Ануни й мутуни, папуги та арара пороснули у зарослі чагарів, сонні жупара враз прокидалися, дикі тейю забивалися під каміння, білки й кайтіту кидалися врозтіч; насторожено спиналися, готові до стрибка, гадюки. Побрехеньки несосвітенного патяки, безродного приблуди.

А втім, розповіді всієї дев’ятки, решти очевидців приїзду турка у Велику Пастку через три дні після грабунку, теж доносили подих епосу. Вони бачили, як безтямно той гупав себе кулаками в груди, як розпачливо здіймав над головою долоні, докоряючи легковажному, безтурботному Богові маронітів, під опіку якого віддав перед від’їздом свій дім і товари.

З горла його вихоплювався звірячий рик, але то був рик пораненого, приреченого звіра.

Гнівна розмова з усеблагим трохи розважила душу, обтяжену страшною журбою. Господь його не покинув, а лише піддав його віру випробі куди тяжчій, ніж кошмари з нагою Зезіньєю. А заодно врятував йому життя, забравши його з Великої Пастки на час бандитського наскоку.

Нарешті Фадул затих, заспокоївся. Дивився на руїну, ніби прагнув, щоб ця картина впеклася вогнем у мозок. А тоді покликав Лупісиніо і дав йому докладні настанови: відбудову починати з прилавка й полиць, ліжко почекає. Обслуговувати клієнтуру сеу Фадул заходився того ж таки дня, як повернувся і побачив, яке його спіткало нещастя.

Сам він про те, що сталося, не заводив мови. А як згадували про грабунок, не відмовчувався, проте відповідав стримано й спокійно. Боронити його житло й крамницю ніхто не зобов’язаний, така поведінка зрозуміла й виправдана: тільки божевільний став би рятувати мішки з цукром і котушки ниток ціною свого життя. Жерино розповів про шляхетний порив Бернарди і як її ледве втримали в бараці. Якби вона спробувала спинити бандитів, було б по ній. Перш ніж порішити, ще б і поглумилися з неї. Турок погодився: атож, Бернарда пропала б.

Переносити свій бізнес в інше місце чи вертатися до коробейництва Фадул не збирався. Навпаки, спустошення армазему зміцнило його намір остаточно осісти у Великій Пастці. От тільки де й поділися його колишні життєрадісність і веселість. Він більше не сміявся сам і не звеселяв інших. На що перевівся цей невгамовний турок, оповідач анекдотів, такий чарівний, такий дотепний, улюбленець жінок! Чи взагалі він стане колишнім сеу Фаду?

Праця, на яку він був такий жадібний, поглинала його цілковито, пом’якшувала гіркоту, біль від непомірних збитків. Проте щось усередині ятрило, точило душу, проганяло сон: безсилля, незмога помститись. Подумати лишень, ті, що розорили, обібрали його, розгулюють на волі, розкошують, а в нього закороткі руки. Як тут не відчуєш себе нещасливим, як не нудитимеш світом.

9

Після повернення Фадула Абдали минуло більше тижня, стихли ремство і пересуди, життя вернулося в свою колію. Якось під обід коло армазему спішився і прив’язав мула до конов’язі капітан Натаріо да Фонсека. Фадул вибіг привітати й обслужити друга, збираючись