Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Так.

— Давай спробуємо у зворотному напрямку, — запропонував українець. — Спочатку трасою на південь, а потім — через солончаки до «NGF Lab». Там рівнина, пустеля полога, я думаю, нам удасться проїхати на скутерах.

Ріно задумливо подивився на вулицю, що, вигинаючись, тягнулася на південь і зникала в тумані.

— Це якщо згадаємо, де треба з’їжджати з траси.

Тимур ще дужче зморщився:

— На шосе була придорожна станція. Токонао чи якось так.

— Ага, Токонао, — погодився Ґроббелаар.

— Ми досягнемо станції, далі — ґрунтовками на захід до найближчої лагуни, а звідти — на північ до лабораторії.

— Ми зробимо гак кілометрів на двадцять, — буркнув велетень.

— Зате не заблукаємо. І сподіваюся, що до того часу, коли дістанемося Токонао, туман розсіється.

— А як щодо палива? — поправила окуляри Лаура. — Маю сумніви, що ми знайдемо хоча б каністру в Сан-Педро.

Ріно з Тимуром переглянулися. Було дивно, що запитання прозвучало від Лаури.

Здоровань зиркнув на позначку справа на паливному бакові скутера «Vespa». Українець оглянув бак «Хонди». Позначки про об’єм не знайшов, але цим не переймався, оскільки на вигляд бак «Honda Hobbit» здавався більшим за бак «Vespa».

— У мене 8,2 літра, — Ріно постукав кісточкою по металевій поверхні паливного бака. — Ми заправлялись у Каламі. Витрачає цей драндулет від 3 до 3,5 літрів бензину на сто кілометрів. Від Калами до Антофагасти — дев’яносто кілометрів, — ґевал почухав рукою потилицю. Далі він порахувати не міг.

— Одного бака має вистачити на двісті сорок кілометрів, — закінчив розрахунок Тимур. — Нам якраз вистачає, щоб повернутися до Калами.

— Пустеля — це не траса, — із сумнівом проказала Лаура.

— Нам не так багато їхати пустелею, — заперечив Тимур. — І я не бачу нічого страшного в тому, щоб перед Каламою кілька кілометрів поштовхати скутери. Ми надто далеко зайшли, щоб зараз відступати.

— Добре, фелла, — Ріно сів на мопед і завів двигуна. — Сьогодні ти бос. Рушаємо.

Порскаючи з-під коліс піском, скутери рушили до виїзду із Сан-Педро. Досягнувши містка через виярок на півдні селища, Тимур Коршак на хвильку затримався. Поставив ногу на землю й озирнувся. Здійняті хмари піску змішалися з клубками туману і брудно-білою ковдрою сховали поруйновані будівлі та паркани. Тимур намагався проштрикнути ту ковдру очима, подумки навіть приготувався розрізнити обрис людської постаті, що стоїть посеред вулиці та проводжає їх поглядом, але насправді не побачив нічого, лише суміш туману та піску, яка, немов простирадлом, накрила селище. На сході, над Андами, підіймалося сонце, хоча його також не було видно; жоден промінь не проникав через важку та в’язку, наче кисле молоко, імлу.

LXXIV

П’ятниця, 23 січня, 07:26 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачала, Еквадор

— У чому проблема? — так звані гусячі лапки навколо очей Лізи Джин Торнтон проступили надто виразно. Вузькі ніздрі роздулися.

— Вони не можуть вилетіти, — Джонні Лонґбоу виклично задер підборіддя. Він шаленів, коли з ним так розмовляли.

— Що означає, вони не можуть вилетіти? — метала іскри Ліза Торнтон.

Вони зустрілися в заллятому яскравим сяйвом холі другого поверху. Довкола Лізи та Джонні сиділи інші агенти, яких 17 січня відрядили до Еквадору з’ясовувати причини загибелі рейсу XL516 в аеропорту Маямі.

— На південне узбережжя Панами насувається шторм. На найближчі кілька годин усі вильоти з міжнародного аеропорту «Токумен» скасовано, — він не витримав і спалахнув: — Чого ти так дивишся на мене? Це не моя провина, що Панаму накрило негодою!

— Мені потрібен літак! — відчеканила Ліза та примружилась. Світло різало очі. Ламп у холі, напевно, вистачило б, щоб освітити місто Лас-Вегас найтемнішої ночі.

Джонні Лонґбоу стиснув губи так, що заросле щетиною підборіддя посіріло, і на хвилину відвів очі.

— Я можу викликати літак із Флориди, та це займе скількись часу. Невпевнений, чи є у них напоготові вільний чартер і пілоти. На це може піти до двох годин. Сам політ відбере три-чотири години.

— Скільки у нас узагалі часу? — трохи спокійніше поцікавилася шатенка. — І що там із викраденою військовою вантажівкою?

Джонні розгорнув склеєну з роздрукованих на чорно-білому принтері шматків карту. Загін не планував, що доведеться діяти за межами Еквадору, і, відповідно, ніхто з агентів не мав із собою точної та детальної карти Перу.

— Проїхали Піуру, прямують на південь. Я поговорив із шефом, щоб установити, чи не можемо ми попросити перуанців допомогти та затримати вантажівку, але…

— Не потрібно! — ось тут Ліза по-справжньому роздратувалась. Жінку розлютило те, що її напарник, удаючи наче так і має бути, перемовляється з керівництвом за її спиною. — Джонні, може, досить самодіяльності та розмов із Вашингтоном без мого відома?! Я відповідаю за розслідування! Я не вимагаю від тебе приносити мені каву зранку та кричати: «Так, мем!» після кожної фрази, але, Джонні, чорт забирай, наступного разу перед тим, як телефонувати до шефа, просто повідом мене. Просто попередь, що ти хочеш йому казати!

— Я гадав, що ти сама хотіла, щоб ми втягнули в це лайно перуанців! — змахнув руками блондин.

— Я передумала, — відрубала Ліза. — Тепер я вважаю, що ми маємо дозволити «сутінковим» дістатися в Атакаму та дізнатися, що саме вони там шукають. От тільки ми мусимо бути там раніше за них, щоб захистити колишніх учасників проекту «NGF».

— Я не сумніваюся, що дюжина психів, яка мчить у вантажівці до чилійського кордону, знає про те, що в пустелю вирушили колишні учасники проекту «NGF».

— Гаразд, — знизала плечима агент. — Можливо, й не знає. Але я переконана, що і перші, і другі прямують до конкретно визначеного місця в Атакамі, а отже, перетнуться. Джонні, ми вже мали приємність спостерігати біля ґуаякільського аеропорту особливості їхніх зустрічей, — спецагент посунула карту до себе. — І тому я повторюю своє запитання: скільки в нас часу?

Лонґбоу відхилився в кріслі та заклав праву ногу на ліве коліно:

— Викрадачі летять майже на максимальній швидкості, в середньому — 90 км/год. Це немало як для п’ятитонної вантажівки.

— Скільки можна витиснути з «М939»? — озвався один із агентів, голомозий Гаррі Харпер, що цмолив каву з крихітної синьої чашечки із золотим обідком.

— 63 милі за годину, — відказав Джонні, — навіть порожньою на трасі ця таратайка не розженеться до 100 км/год. Відстань між Піурою та покинутим чилійським селищем Сан-Педро, куди, на думку агента Торнтон, — чоловік штрикнув поглядом Лізу, — прямують викрадачі, становить 2296 миль, або трохи більше ніж 2900 кілометрів.

— Це дорогою? Це ж не пряма? — уточнив Гаррі.

Джонні, вигнувши брову, зиркнув на колегу. На