Читати книгу - "Чорнильна кров"

«Дурниці, Феноліо, — бурмотів він, годинами закреслюючи речення за реченням. — Якщо тобі не спадають на думку слова, то цього разу треба обійтися без них. Козимо врятує Мортимера!»

«Он як? А що, коли вони штурмуватимуть замок Змієголова, загинуть усі в'язні? — промовляв він подумки. — А якщо загони Козимо буде розбито під прямовисними мурами Сутінкового замку?»

Феноліо відклав перо й сховав обличчя в долоні. Надворі стемніло, а його голова була така ж порожня, як і пергамент перед ним. Туліо запросив його від імені Козимо до столу, але він не мав апетиту, хоча й залюбки поспостерігав би за тим, як радісно Козимо слухав пісні, які він написав про нього. Хоча Бридка й повторювала безліч разів, що її чоловікові ці слова сидять у печінках, цей Козимо любив твори Феноліо: прекрасні казки про його колишні героїчні вчинки, часи з білими жінками і битву під Каприкорновою фортецею.

Так, він користувався прихильністю князя-красеня, а Бридка все частіше марно просила про допуск до чоловіка. Віоланта частіше, аніж до повернення Козимо, сиділа в бібліотеці. Після смерті її свекра їй не потрібно було прокрадатися туди чи підкуповувати Бальбулюса прикрасами: Козимо не цікавило, чи вона читала. Він переймався лише, чи вона писала листи своєму батькові, чи якось інакше спілкувалася зі Змієголовом.

Феноліо було шкода Віоланти в її самотності, але він утішав себе тим, що вона завжди була самотня. Навіть її син нічого не змінив. Та все ж Бридка ще ніколи так не прагнула товариства, як компанії Козимо. Родимка на її обличчі знебарвилась, і тепер воно палало від любові. Козимо не відповідав взаємністю. Ба більше, він наказав охороняти дружину. До Віоланти приставили незграбного голомозого чолов'ягу, який колись натаскував хортів Змієголова. Він ходив слідом за Бридкою, немов собака, намагаючись передбачити всі її думки. Подейкували, що Віоланта просила Бальбулюса писати листи Козимо, в яких вона запевняла його у вірності й покірливості, та чоловік не читав їх. Один із його розпорядників стверджував навіть, що Козимо розучився читати.

Феноліо забрав руки від обличчя і, сповнений заздрощів, розглядав заснулого Розенкварца, який лежав біля чорнильниці і мирно посопував. Феноліо саме взявся за перо, як постукали у двері.

Хто це в таку пізню годину? В цей час Козимо часто виїжджав верхи на прогулянку.

Перед дверима стояла Віоланта, вбрана в одну з тих чорних суконь, які вона припинила носити після повернення Козимо. Очі її почервоніли, неначе вона виплакала їх.

Феноліо підвівся.

— Заходьте! — мовив він. — Де ваша тінь?

— Я купила виводок собак і наказала натаскати, щоб зробити приємне Козимо. Відтоді він зникає.

Вона кмітлива, о, так, навіть дуже кмітлива. Чи знав він про це? Ні, він заледве пригадував, що вигадав її.

— Сідайте ж! — Феноліо підставив їй власного стільця (іншого не було), а сам сів на скриню під вікном, в якій зберігав одяг, розкішне вбрання, вироблене для придворного поета за наказом Козимо.

— Козимо знову взяв із собою Бріану! — сказала Віоланта надломленим голосом. — Їй дозволяється виїжджати з ним верхи, їсти з ним, навіть ночі вона проводить у нього. Тепер вона розповідає історії йому, а не мені, читає йому вголос, співає й танцює для нього, так, як раніше для мене. А я сама. Ви не могли б із нею поговорити? — Віоланта нервово обсмикнула сукню. — Бріана любить ваші пісні, може, вона вас послухається! Вона мені потрібна. У цьому замку я не маю нікого, крім Бальбулюса, а той хоче від мене лише золота на свої нові фарби.

— А що з вашим сином?

— Він мене не любить.

Феноліо мовчав: вона мала рацію. Якопо не любив нікого, окрім свого хижого діда, і ніхто не любив Якопо. Любити його було нелегко.

Знадвору долинали звуки ночі та кування ковалів.

— Козимо планує зміцнити міські мури, — вела далі Віоланта. — Він хоче вирубати всі дерева, аж униз до річки. Кропива, певно, прокляла вже його. Вона нібито сказала, що поговорить з білими жінками, щоб вони забрали його назад.

— Не переймайтесь. Білі жінки не заберуть Козимо.

— Ви певні? — Віоланта потерла запалені очі. — Бріана — мій читець! Він не має права відбирати її в мене. Я хочу, щоб ви написали її матері. Козимо наказав читати всі мої листи, а ви можете попросити Роксану прийти сюди. Вам він довіряє. Напишіть Бріаниній матері, ніби Якопо хоче побавитися з її сином, і щоб вона під обід привела його до замку. Я знаю, вона була шпільманкою, а тепер вирощує лікарські трави. Всі міські цирульники ходять до неї. Я маю кілька дуже рідкісних рослин у садку. Напишіть їй, що вона може взяти там усе, що захоче: насіння, пагінці, відсадки — все, що забажає, нехай лиш прийде.

Роксана. Вона хоче, щоб Роксана прийшла сюди.

— Чому ви хочете говорити з матір'ю, а не з самою Бріаною? Вона не маленька дівчинка.

— Я намагалась! Вона не слухається. Лише мовчки дивиться на мене, бубнить вибачення і знову йде до нього. Ні. Я мушу поговорити з її матір'ю.

Феноліо мовчав. Він не був певен, що Роксана прийде. Зрештою, він сам наділив її душу всіма цими рисами: гідністю й неприязню до князівської крові. З другого боку, чи не він пообіцяв Меґі наглянути за донькою Вогнерукого? Якщо йому не вдавалося дотриматися слова, бо слова ганебно підвели його, може, спробувати принаймні з цим…

«Я не хочу бути поруч із Вогнеруким, коли він дізнається, що його донька проводить ночі з Козимо!» — подумав він.

— Ну, гаразд, я відішлю до Роксани посланця, — сказав він. — Проте багато не очікуйте. Я чув, вона не тішиться з того, що її донька живе при дворі.

— Я знаю! — Віоланта підвелася й кинула погляд на папір, який чекав на бюрку. — Пишете нову оповідку? Чи не про Сойку? Мусите спочатку показати її мені! — На мить вона стала справжньою дочкою Змієголова.

— Неодмінно, — квапливо запевнив Феноліо. — Ви отримаєте її ще до того, як вона потрапить до шпільманів. І я напишу її такою, як вам найбільше до вподоби: сумною, безнадійною, моторошною…

«І жорстокою», — додав він подумки.

Так, Бридка любила похмурі історії. Вона не хотіла, щоб їй розповідали про щастя й красу, вона хотіла чути про смерть, лихо, мерзоту. Вона хотіла мати власний світ, а про красу в ньому ще ніколи не йшлося.

Вона все ще дивилась на нього тим самим пихатим поглядом, який її батько кидав на світ. Феноліо пригадав слова, які він колись написав про її