Читати книгу - "Бляшаний барабан"

так уславилося місто Торн. Не приснився мені навіть мій усе ще не полагоджений барабан. Лежачи без снів на конвертах у білизняному коші на коліщатах, Оскар нічого не чув із того перешіптування, сичання, шамкотіння, з тих таємниць, які нібито можна почути, коли в одній купі опиняється так багато листів. Мені ті листи не сказали ані слівця, я ні від кого не чекав жодної звістки, ніхто не вважав мене не лише адресатом, а й відправником. Отож я замкнувся в собі, ввібрав антену й спав собі на горі пошти, такої насиченої новинами, що вона могла означати для мене цілий світ.

І розбудив мене, як не важко здогадатися, не той лист, що його якийсь там пан Лєх Мілєвчик із Варшави відіслав своїй небозі до Данцига-Шидліца, — лист досить тривожний для того, щоб розбуркати зі сну навіть тисячорічну черепаху; ні, розбудило мене чи то кулеметне татакання десь неподалік, чи то гуркіт далеких залпів із спарених гарматних башт на лінкорах у Вільній гавані.

Та це тільки легко так написати: кулемети, гарматні башти... А хіба то не могла пуститися злива, чи пороснути град, чи вдарити наприкінці літа гроза, як ота, що вдарила з приводу моєї появи на світ? Я був ще надто заспаний, щоб отак тверезо розмірковувати, у вухах у мене ще лунали всі ті звуки, тож, як і будь-хто спросоння, я дійшов слушного висновку й назвав ситуацію своїм ім'ям: «О, вони вже стріляють!»

Щойно вибравшись із білизняного коша, ще невпевнено стоячи на взутих у сандалі ногах, Оскар насамперед подбав про свого чутливого барабана. У тому самому коші, який доти беріг його сон, він заходився обіруч вигрібати яму в листах — хоч і не позв'язуваних, проте складених стосами. Але грібся він не брутально, конвертів не жмакав, не рвав, марок із них не відліплював: ні, я обережно відділяв один від одного конверти, що позлипалися, дбав про кожен лист і про кожну листівочку, на більшості з яких стояв чорнильний штемпель «Польська пошта», пильнував, щоб жоден конверт не розклеївся, бо навіть напередодні невідворотних подій, які все змінюють, таємницю листування належить зберігати.

У міру того, як наростав кулеметний вогонь, ширшала й моя вирва у білизняному коші з листами. Нарешті я вирішив, що вона досить глибока, вклав у це свіжоприготоване ложе свого смертельно хворого барабана, щільненько вкрив його — не просто трьома шарами листів, ні, а дев'ятьма, десятьма, може, навіть двадцятьма, перекладаючи конверти так, як ото муляр перев'язує цеглу, коли треба звести міцний мур.

Щойно я завершив свою споруду, здатну, на мою думку, захистити барабана від куль та осколків, як перед поштамтом, що виходив фасадом на Гевеліусплац, десь так на рівні операційної зали вибухнув перший протитанковий снаряд.

Польська пошта, ця масивна цегляна будівля, могла легко витримати скільки завгодно таких ударів, і годі було потерпати, що отим народним ополченцям пощастить відразу, завиграшки зробити пролом, достатній для того, щоб перейти до багато разів відпрацьованої лобової атаки.

Я вийшов зі свого надійного, навіть без вікон, сховища для листів, замкненого з трьох боків службовими кабінетами, а з четвертого — коридором, і рушив з другого поверху на пошуки Яна Бронського. Намагаючись знайти свого гаданого батька, я воднораз і, по суті, ще нетерплячіше виглядав, певна річ, отого кульгавого коменданта Кобиєлу. Адже напередодні я задля того й відмовився від вечері, задля того й приїхав до центру міста, на Гевеліусплац, задля того й пішов до поштамту (який загалом мене, до речі, анітрохи не цікавив), щоб віддати в ремонт свого барабана. Виходить, якщо я не встигну розшукати коменданта вчасно, тобто до початку атаки, яка, судячи з усього, неминуча, то про те, щоб по-справжньому дати лад моїй захирілій блясі, годі й думати.

Одне слово, Оскар шукав Яна, а думав про Кобиєлу. Згорнувши на грудях руки, я знов і знов перемірював кроками довгий, викладений кахлями коридор, однак і далі лишався зі своїми кроками на самоті. Щоправда, Оскар уже навчився вирізняти на слух окремі постріли з гвинтівок, що лунали, поза всяким сумнівом, у самому поштамті, від тривалого марнотратства набоїв збоку ополченців; проте ощадливим стрілцям із кабінетів довелося, мабуть, замість поштових штемпелів узяти в руки оті зовсім інші інструменти, які також могли проштемпелювати хіба ж так! У коридорі не стояло, не лежало, не висіло напохваті нічого такого, чим у разі потреби можна було б скористатися для контратаки. Тут патрулював лише Оскар, патрулював без зброї і без барабана, ставши мимовільним учасником доленосної увертюри до цього надто раннього ранку, який осипав землю, щоправда, не сріблом-злотом, а свинцем.

Жодної душі не знайшов я і в кабінетах, що виходили вікнами у двір. «Це досить легковажно, — подумав я. — Треба ж було подбати про безпеку будівлі і з боку Шнайдемюлєґасе. Поліційний відділок, відгороджений від поштового двору та пандуса для посилок звичайнісіньким дощаним парканом, був таким вигідним плацдармом для нападу, який можна знайти хіба що в ілюстрованих посібниках. Я обнишпорив усі робочі кімнати — для рекомендованої коресподенції, для грошових переказів, касу, де видавали платню, телеграфне відділення... То ось де вони всі були! Вони лежали за панцирними плитами та мішками з піском, за перекинутими канцелярськими меблями — лежали й пострілювали так невпевнено, ніби ощадили набої.

У більшості кімнат окремі шибки у вікнах уже зазнали на собі знайомства з кулеметами ополченців. Я мимохідь кидав погляд на ті повибивані шибки й порівнював їх із тими, які розліталися від мого алмазного голосу під спокійне й глибоке дихання мирного часу. І якби тепер він мене зажадали зробити свій внесок в оборону Польської пошти, якби, скажімо, отой невеличкий, жвавий доктор Міхон — уже не як поштовий, а як військовий директор поштамту — підійшов, прийняв у мене присягу й узяв на службу Польщі, я б йому в своєму голосі не відмовив: задля Польщі й польського господарства, що розквітало буйним цвітом і все ж незмінно давало плоди, я б за кілька хвилин залюбки обернув на чорні діри, відкриті всім протягам, вікна всіх будинків на другому боці Гевеліусплац, усі вікна на Ремі, скляну анфіладу на Шнайдемюлєнґасе, зокрема й поліційний відділок, а потім розширив би радіус своєї дії так, як не робив цього ніколи доти, й охопив би начищені до блиску вітрини на Грабені в Старому місті й на Рітерґасе. Це викликало б паніку і серед ополченців, і серед мешканців міста, що все це спостерігали. Це дало б ефект більший,