Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Але бідолашна моя матуся вже давно лежала в землі. То чому ж тоді так кидало в «піт Яна Бронського? Аж коли я вже просто не міг не завважити, як майже перед кожною зупинкою Яна так і пориває вискочити з вагона, але щоразу, коли він уже ось-ось мав підхопитися, йому спадало на думку, що з ним їду я, що задля нас із барабаном доведеться знову сісти, — аж тоді я збагнув: потом Яна проймає через Польську пошту, яку він, бувши державним службовцем, мав захищати. Адже один раз він уже був утік, потім, уздрівши на розі Рінґштрасе й Гересанґер мене й мого калікуватого барабана, згадав про свої обов'язки службовця, вирішив повернутися, потяг за собою й мене, хоч ніякий я не службовець і захисник поштамту з мене теж ніякий, а тоді всю дорогу тільки те й робив, що пітнів та курив. Чому ж він усе ж таки не зійшов із трамвая ще раз? Я ж бо не став би йому на заваді, запевне. Адже він був чоловік іще в розквіті сил, йому ще не виповнилося й сорока п'ятьох, і очі він мав сині, й чуб каштановий, і руки доглянуті, хоч вони й тремтіли, і якби він не обливався так жахливо холодним потом, то Оскар, сидячи поруч зі своїм гаданим батьком, удихав би запах одеколону, а не поту.

Біля Дров'яного базару ми зійшли й далі попростували пішки Старомісним Грабеном. Літо добігало кінця, стояв тихий, ані шелесь, вечір. Дзвони в Старому місті, як завжди перед восьмою годиною, сповнювали небо своїм бронзовим теленьканням. Передзвін, від якого цілими хмаровищами спурхували голуби. «Вірність і честь бережи до могили». Це лунало так гарно, що аж сльози на очі наверталися. Проте всі довкола сміялись. Із трамваїв, що приїздили з пляжів Ґлеткау й Гойбуде, напхані тисячами свіжовикупаних відпочивальників, сходили жінки з по-літньому засмаглими дітьми, з волохатими халатами, пістрявими пляжними м'ячами й вітрильничками. Молоді дівчата з іще заспаними очима швиденько лизали малинове морозиво. Одна п'ятнадцятирічна впустила на землю морозиво у вафельній трубочці, вже хотіла була нахилитись і підібрати свою лакоминку, але, побачивши, що вона розтеклася, завагалась і залишила її на бруківці на поталу підошвам майбутніх перехожих. Скоро дівчина стане дорослою і серед вулиці морозива вже не лизатиме.

На Шнайдемюлєнґасе ми повернули ліворуч. Гевеліусплац, куди виходила ця вулиця, перегородили гурти людей з місцевого есесівського ополчення: молоді парубки й уже літні сімейні чоловіки з нарукавними пов'язками й поліцейськими карабінами. Не важко було б обійти цю перешкоду кружним шляхом і дістатися до пошти з боку Рема. Але Ян рушив просто на ополченців. Задум у нього був очевидний: він хотів, щоб нас зупинили на очах у його начальства, яке, певна річ, спостерігало з поштової будівлі за тим, що відбувалося на Гевеліусплац, — щоб зупинили й показали дорогу назад, і тоді він, уже як знехтуваний герой, у такій досить пристойній ролі міг би поїхати додому тим-таки п'ятим трамваєм, що привіз його сюди.

Але ополченці нас не затримали — їм, либонь, і на гадку не спало, що цей пристойно вдягнений чоловік із трирічним малюком за руку намислив проникнути до поштамту. Вони тільки чемно порадили нам бути обержними, а «стій!» крикнули аж тоді, коли ми вже проминули ґратчасту огорожу й стояли перед головним порталом. Ян нерішуче обернувся. Цієї миті важкі двері трохи прочинились, і нас хтось потяг усередину. Ми відчули приємну прохолоду напівтемної операційної зали Польської пошти.

Колеги зустріли Яна Бронського без особливого захвату. Вони йому не довіряли, вони вже махнули на нього рукою й відверто заявили, що вже запідозрили були, нібито він, секретар Бронський, надумав утекти. Ян спробував відкинути ці звинувачення. Але ніхто не хотів його слухати, його просто поставили в ланцюжок, який невідь навіщо переносив мішки з піском із підвалу до операційної зали. Ті мішки й усілякий мотлох складали під вікнами, а важкі меблі, наприклад, канцелярські шафи, пересовували ближче до головного входу, щоб, коли що, можна було швидко забарикадувати його на всю ширину.

Якийсь чоловік поцікавився, хто такий я, але чекати, поки Ян відповість, йому було ніколи. Всі ходили знервовані, розмовляли то надто гучно, то, через зайву обережність, дуже тихо. Про мій барабан і його нужду тут, здавалося, ніхто й не думав. Коменданта Кобиєли, на кого я покладав такі надії і хто мав повернути пристойний вигляд отому шматку брухту, що теліпався в мене на череві, ніде не було видно взагалі, — мабуть, десь на другому чи третьому поверсі він гарячково, як і листоноші та службовці в операційній залі, складав туго набиті мішки з піском, що мали захистити пошту від куль. Оскар був тут для Яна тягарем. Отож скоро лиш чоловік, якого всі називали доктором Міхоном, розпорядився, що має робити Ян, я хутко вшився геть. Поникавши трохи, я, намагаючись обходити десятою дорогою того доктора Міхона — він ходив у польському сталевому шоломі й вочевидь був директором поштамту, — я надибав сходи на другий поверх, а там, майже в кінці коридору, досить чималу кімнату без вікон, де ніхто ані перетягував ящики з набоями, ані складав мішки з піском.

На підлозі там стояли щільно один побіля одного коші на коліщатах — схожі на ті, в яких зберігають білизну, — і в них було повно-повнісінько конвертів, обліплених барвистими марками. Кімната була невисока, шпалери — вохряного кольору. Пахло трохи гуміарабіком. Світила гола електрична лампочка. Оскар був надто стомлений, щоб шукати вимикача. Десь далеко-далено дзвони на Святій Марії, Святій Катерині, Святому Івані, Святій Бриґіті, Святій Варварі, Трійці й Святому Тілі нагадували: вже дев'ята година, Оскаре, пора спати! Отож я ліг в один із кошів з листами, поклав поруч такого самого стомленого, як і сам, барабана й заснув.

Польська пошта

Я спав у коші на білизну, наповненому листами, які хотіли потрапити до Лодзя, Любліна, Львова, Торуна, Кракова й Ченстохової, і тими, що надійшли з Лодзя, Любліна, Лемберга, Торна, Кракау й Ченстохау. Але мені не приснилася ні Матка Боска Ченстоховська, ні Чорна Мадонна, вві сні я не гриз ні серце маршала Пілсудського, яке зберігається в Кракау, ні різдвяного печива, що ним