Читати книгу - "Кінець зміни"

— А я вам, блядь, скажу, що коли ви хочете бодай якогось шансу на підвищення, то прошу витягти голову зі сраки й послухати мене!

Він сам не встигає замислитися, як із нього вихоплюються ці слова. Він боїться, що вона кине слухавку, а якщо так, то куди йому йти потім? Але у відповідь — вражена тиша.

— Самогубства. Приходили повідомлення про які-небудь іще самогубства, відколи ви приїхали з Цукрових гірок?

— Не зна…

— То дивіться! Просто зараз!

Він чує, як Іззі цокотить клавіатурою секунд із п’ять. Потім:

— Щойно одне повідомлення прийшло: хлопчик у Лейквуді застрелився. На очах у батька, який і повідомив. В істериці, як і слід було чекати. А як це…

— Скажи копам, які приїдуть, пошукати на місці «заппіт». Такий, як Холлі знайшла в домі Еллертон.

— Знову? Та у вас як платівка заїла!

— Вони його знайдуть. І до кінця дня, можливо, ще будуть самогубства з «заппітами». Ймовірно, набагато більше.

— Сайт! — тихо підказує Холлі. — Скажи їй про сайт!

— Також у Мережі з’явився самогубчий сайт під назвою zeetheend.com. Сьогодні. Його треба завалити.

Іззі зітхає й говорить так, наче звертається до дитини:

— Та яких тільки самогубчих сайтів не буває! Ми про це отримали меморандум від Служби у справах неповнолітніх іще торік. Вони виникають, як гриби після дощу, зазвичай їх створюють діти, які ходять у чорних футболках і весь вільний час безвилазно сидять у своїй кімнаті. Там багато поганої поезії і порад, як зробити це безболісно. А також, звичайно, типове триндіння про те, як батьки їх не розуміють.

— Це — не такий. Він може розпочати лавину. У ньому купа передпорогових повідомлень. Хай хтось із комп’ютерних експертів зараз же зателефонує Холлі Джібні.

— Це може бути не за протоколом, — холодно каже Ізабель. — Я подивлюся, тоді звертатимусь…

— Та хай хтось із ваших найманих електронщиків протягом п’яти хвилин зателефонує Холлі, бо коли самогубства почнуться масово — а я певен, що почнуться, — то я всім, хто слухатиме, розкажу, що я до вас звернувся — і ви мені своєю бюрократією не дали нічого зробити! Серед моїх слухачів буде щоденна газета і «8 наживо». Ні там, ні там у відділку друзів особливих нема, а надто відколи двоє у формі застрелили беззбройного чорного хлопця на МЛК минулого літа!

Мовчанка. Потім тихішим — можливо, ображеним — голосом Іззі каже:

— Ну ви ж маєте бути на нашому боці, Біллі. Чому ви так?

Бо Холлі правду про тебе сказала, думає він.

А вголос каже інше:

— Бо часу мало.

18

У вітальні Фредді скручує черговий косяк. Зализує край, поглядаючи на Джерома.

— А ти дорослий уже, еге?

Джером не відповідає.

— Скільки тобі — двадцять, двадцять два?

На це Джером теж не відповідає.

Фредді, не переймаючись, підкурює, затягується і простягає йому косяк. Джером хитає головою.

— Ти багато втрачаєш, великий хлопче. Це хороша штука. Розумію, пахне, як собака насцяв, але все одно нехила.

Джером мовчить.

— Чи ти язик проковтнув?

— Ні. Я думаю про те, як ми в старших класах соціологією займалися. У нас був модуль по самогубствах на чотири тижні, і там була така статистика, яку в житті не забуду. Кожне підліткове самогубство, про яке повідомляється в соціальних мережах, провокує ще сім спроб: п’ять суто демонстративних, а дві успішні… Може, тобі про це треба подумати, а не в крутизну гратися.

У Фредді тремтить нижня губа.

— Я не знала… Справді не знала.

— Та знала ж, напевне.

Вона опускає очі й дивиться на косяк. Тепер її черга проковтнути язик.

— Моя сестра чула якийсь голос.

Фредді підводить погляд:

— Який голос?

— Із «заппіта». Він їй усяку гидоту казав. Про те, що вона, мовляв, намагається жити, як біла. Що вона цурається своєї раси. Що вона погана й нікчемна.

— Це тобі когось нагадує?

— Так. — Джером думає про зойки і звинувачення, які вони з Холлі чули з комп’ютера Олівії Трелоні ще тоді, давно, коли загинула ця нещасна жінка. Ці голоси запрограмував Брейді Хартсфілд, це він особисто, за власним планом провів Олівію Трелоні до самогубства, як ведуть худобу на забій. — Власне, нагадує.

— Брейді захоплювався самогубствами, — каже Фредді. — Усе про них в Інеті читав. Він же на тому концерті хотів підірвати себе разом з усіма.

Джером знає. Він там був.

— А ти справді думаєш, що він говорив з моєю сестрою телепатично? І використовував «заппіт», як… Не знаю, як якийсь провідник, чи що?

— Коли вже він зміг захопити Бабіно й отого другого — а зміг же, вір-не-вір, — то так, гадаю, він це міг зробити.

— А всі інші з оновленими «заппітами» Оті двісті сорок з чимось?

Фредді просто дивиться на нього крізь дим.

— Навіть якщо ми заламаємо сайт, що з ними робити? З голосом, який їм розказує, що вони лайно собаче, що єдиний спосіб зробити все краще — убитись об стіну?

Перш ніж вона може щось відповісти, це робить Ходжес.

— Треба зупинити голос. Тобто його. Вставай, Джероме. Ми назад, до офісу.

— А я? — питає Фредді.

— Ти з нами. І слухай, Фредді…

— Що?

— План проти болю допомагає, правда ж?

— Думки, відома річ, різні є, з оцим нашим урядом, то я за себе скажу, що в мене від нього делікатний період місяця стає значно менш делікатним…

— Бери з собою, — каже Ходжес. — І папір бери.

19

Усі вертаються до офісу «Що впало…» «джипом» Джерома. У задній частині навалено Джеромових речей, так що Фредді має сісти на коліна комусь, і це точно буде не Ходжес. У такому стані, як він зараз, це неможливо. Тож він сідає за кермо, а Фредді сідає на коліна Джеромові.

— Ох ти ж, просто якесь побачення з Джоном Шафтом[60], — дурнувато посміхається Фредді. — Отим здоровенним приватним детективом, за яким дівки штабелями падають.

— Гляди — ще звикнеш! — відгукується Джером.

Дзвонить мобільний Холлі. Це такий собі Тревор Джеппсон із поліційного відділу комп’ютерної експертизи. Холлі невдовзі переходить на геть незрозумілий Ходжесові жаргон, говорить про якесь BOT і чорні мережі. Те, що сказав цей чоловік, схоже, їй сподобалося, бо закінчує розмову вона з усмішкою.

— Він іще ні разу синхрону не влаштовував. Тішиться, як іменинник!

— Наскільки багато часу це займе?

— З паролем і ІР-адресою на руках? Не багато.

Ходжес паркується на одному з півгодинних проміжків перед Тьорнер-білдингом. Вони довго