Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

або, точніше, Залаченко вважав, що бачить якусь помилку, і відразу за цим ішов перший удар, зазвичай ляпас, супроводжуваний словами: «А я думав моя маленька шльондрочка сьогодні поводитиметься як слід». Після того він волік її до спальні й бив. Лісбет угадувала це по звуках. Вона могла навіть сказати, як саме й куди батько бив матір. Вона знала це так добре, ніби били її саму. Потім Зала починав лупцювати жінку ногами. Він штурхав і гатив її об стіну, вигукуючи: «Сука, шльондра, повія…», — і це його збуджувало. Він запалювався від її страждань. Тільки коли Аґнета була вже вся в синцях і стікала кров’ю, він її гвалтував, а кінчаючи викрикував іще гірші образи, і тоді все ненадовго змовкало. Чулися тільки здавлені Аґнетині хлипи і його власне важке дихання. Відтак він уставав, випивав іще, недовго бурмотів, лаявся і плював на підлогу. Іноді він відмикав двері до Каміли й Лісбет, випалюючи щось на зразок: «Тепер мама знову поводиться добре», — і йшов собі, грюкаючи дверима. Це була звичайна схема. Але того дня дещо сталося.

— І що ж?

— Кімната в дівчаток була досить маленька. Хоч як вони намагались віддалитися одна від одної, та їхні ліжка стояли майже впритул, і в той час, коли тривало знущання, вони зазвичай сиділи кожна на своєму матраці, одна навпроти одної. Розмовляли сестри рідко й навіть старались не перезиратися між собою. Того дня Лісбет майже не відривала очей від вікна, що виходило на Лундаґатан, і, певно, тому могла розповідати про літо й дітей надворі. Але потім вона глянула на свою сестру й побачила…

— Що побачила?

— …як та правою рукою вдаряє по матрацу. У тому, звісно, не було нічого особливого. Може, просто вияв нервового зриву чи нав’язливої поведінки. Спочатку Лісбет так і подумала. Але потім помітила, що рука б’є в такт звукам, які долинають зі спальні, і подивилася на Камілу. Сестрині очі горіли від збудження, а найстрашніше, що Каміла в ту мить скидалася на самого Залу. І хоч Лісбет спершу відмовлялася в це вірити, однак не було ніякого сумніву в тому, що її сестра всміхається. Лісбет ураз усвідомила, що Каміла намагається тягти за батьком, наслідуючи його стиль. Вона підтримує його насильство. Уболіває за нього.

— Це якесь безумство!

— Але так і було. І знаєш, що зробила Лісбет? Залишаючись цілком спокійною, вона сіла біля Каміли й узяла її ніжно за руку. Підозрюю, що Каміла взагалі не зрозуміла, що відбувається. Можливо, подумала, що сестра шукає розради чи близькості. Та сталася дивна річ. Лісбет закачала рукав сестриної блузки, і…

— Так?

— …устромила нігті в її зап’ясток аж до самісінької кістки, завдавши Камілі жахливої рани. На ліжко бризнула кров, а Лісбет зволокла Камілу на підлогу й заприсяглась убити їх з батьком, якщо побої й насильство не припиняться. Згодом рана мала такий вигляд, ніби Камілу подряпав тигр.

— Господи!

— Можеш тепер уявити собі, як сестри ненавидять одна одну. І Аґнета, і соціальні служби боялися, щоб не сталося чогось справді серйозного, тому їх розлучили. Камілу навіть віддали в іншу сім’ю. Але цього, звичайно, було замало: рано чи пізно вони неодмінно зчепилися б. Одначе, як тобі відомо, все вийшло не так. Аґнета дістала травму головного мозку, Залаченко спалахнув, наче факел, а Лісбет ізолювали від суспільства. Якщо я правильно зрозумів, відтоді сестри бачилися лише раз, кілька років по тому, і ледве уникли катастрофи, хоча деталі мені невідомі. Каміла пропала безвісти. Останній слід — її названа сім’я з Уппсали на прізвище Далґрен. Я можу дати тобі їхній номер. Правда, відколи Каміла у вісімнадцять чи дев’ятнадцять років спакувала сумку й покинула країну, ніхто про неї нічого не чув. Ось чому я так здивувався, коли ти сказав, що бачив її. Навіть Лісбет зі своєю здатністю виявляти людей не зуміла її відшукати.

— А вона намагалася?

— О так. Востаннє, як я знаю, це було тоді, коли розподіляли батьків спадок.

— Я цього не знав.

— Лісбет згадала про це тільки мимохідь. Вона, певна річ, не хотіла з тієї спадщини ні ере. Уважала ті гроші за криваві. Однак відразу зрозуміла, що зі спадщиною щось не так. Ішлося, по суті, про майно на чотири мільйони крон. Туди входили хутір у Ґоссебердзі, цінні папери, старезне промислове приміщення в Нортельє і якась земельна ділянка. Немало, я скажу, зовсім немало, а проте…

— Зала мусив би мати значно більше.

— Так. Адже Лісбет, як ніхто, знала, що він контролював цілу злочинну імперію. У цьому контексті чотири мільйони видавалися дріб’язком.

— То ви гадаєте, що вона цікавилась, чи не успадкувала Каміла основну частку?

— Думаю, якраз це вона й намагалась дізнатися. Сама думка, що батькові гроші завдають шкоди навіть після його смерті, мучила її. Але вона так нічого й не дізналася.

— Мабуть, Каміла змінила ім’я й документи.

— Я теж так гадаю.

— Ви вважаєте, що вона могла взяти на себе батьків бізнес у торгівлі людьми?

— Хтозна. Може, вона почала цілком нову справу.

— Наприклад?

Голґрен Палмґрен заплющив очі й добряче ковтнув коньяку.

— Цього, Мікаеле, я не відаю. Та коли ти розказував про професора Балдера, мене пройняла одна думка. Ти маєш уявлення про те, чому Лісбет так чудово розбирається в комп’ютерах? Знаєш, з чого все почалось?

— Ні.

— Тоді я тобі розповім. Припускаю, що там може бути ключ до твоєї історії.

Повернувшись із тераси й побачивши Авґуста застиглим за кухонним столом у судомній, неприродній позі, Лісбет збагнула, що хлопчик схожий на неї саму в дитинстві.

Точнісінько так вона відчувала себе на Лундаґатані, аж поки зрозуміла, що мусить якнайшвидше вирости й помститися батькові. Їй від того не легшало: не можна, щоб дитина несла такий тягар. Однак то був початок справжнього, гідного життя. Жодне стерво не чинитиме знову так, як Залаченко чи вбивця Франса Балдера, та ще й безкарно. Тому вона підійшла до Авґуста й урочисто, немов важливий наказ, виголосила:

— Треба йти спати. А коли прокинешся, маєш зробити малюнок, що знищить убивцю твого тата. Зробиш?

Хлопчик кивнув і побрів у спальню, а Лісбет розкрила свій ноутбук і почала шукати інформацію про актора Лассе Вестмана та його друзів.

— Думаю, сам Залаченко не дуже розбирався в комп’ютерах, — провадив Голґен Палмгрен. — Він не з того покоління. Але, можливо, його брудний бізнес так розрісся, що він був змушений заносити відомості до бази даних, тримаючи їх якнайдалі від своїх спільників. Одного разу він прийшов на Лундаґатан з комп’ютером «Ай-бі-ем» і поставив