Читати книгу - "Небудь-де"

то він мав своє пальто. «Гарне пір’я ще не значить гарного птаха», — прошепотів голос глибоко в його голові. Хтось сказав це йому, коли він ще був хлопцем. Маркіз підозрював, що голос належав його братові, і він з усіх сил намагався забути, що той голос узагалі озвався.

Ціпок з гаком. Той, хто купив його пальто у Стічного народу, носив ціпок з гаком.

Він замислився.

Маркізові де Карабасу подобалося бути собою, і коли він ішов на ризик, то любив, щоб це був обдуманий ризик, тож завжди двічі або тричі прораховував усі варіанти.

Наразі він перевіряв свої розрахунки вчетверте.

Маркіз де Карабас не довіряв людям. Довіра шкодила справі й могла закласти небажаний прецедент. Він не довіряв друзям та випадковим коханкам, і нізащо не довіряв своїм наймачам. Він беріг усю повноту своєї довіри для маркіза де Карабаса, імпозантного добродія в імпозантному пальті, що вмів забалакати, переміркувати й обпланувати кого завгодно.

Тільки дві групи людей носили ціпки з гаком: єпископи й пастухи.

Там, коло Єпископської брами,[29] гаки на палицях були декоративні, нефункціональні, винятково символічні. І єпископам пальта непотрібні. Врешті-решт, у них є гарні білі єпископські шати.

Маркіз не боявся єпископів. Він також знав, що Стічний народ теж не боявся єпископів. Жителі Пастушого кута були геть іншою справою. Навіть маючи пальто і перебуваючи в найліпшій формі, на піку здоров'я і з невеличкою армією під своєю командою, маркіз не хотів би зустрітися з пастухами.

Він погрався з думкою відвідати Єпископську браму, приємно провести кілька днів і переконатися, що пальта там немає.

А тоді він театрально зітхнув і подався до Куреня провідників шукати пов'язаного поводиря, якого можна було б умовити відвести його до Пастушого Кута.

Його провідниця була доволі низькою і мала коротко стрижене світле волосся. Спершу маркіз подумав, що вона підліткового віку, але, походивши поруч із нею півдня, він вирішив, що їй за двадцять. Перш ніж знайти її, він поговорив з половиною дюжини інших провідників. Її звали Нібс, і вона здавалася впевненою, а впевненість була йому потрібна. Коли вони вийшли з Куреня провідників, маркіз назвав їй два місця, куди хотів потрапити.

— То куди ти хочеш податися спочатку? — спитала вона. — До Пастушого кута чи Воронового двору?

— Візит до Воронового двору — то лиш формальність, просто доставка листа. До такої собі Друзильди.

— Любовного листа?

— Гадаю, що так. А чого ти спитала?

— Я чула, що прекрасна Друзильда страхітливо вродлива, і що в неї є лихенька звичка перетворювати тих, хто її прогнівить, на хижих птахів. Певно, ти дуже сильно її кохаєш, коли вже пишеш їй листи.

— Боюся, що ніколи не зустрічався з цією юною леді, — сказав маркіз. — Лист не від мене. І мені нема різниці, куди спершу йти.

— Знаєш, — глибокодумно сказала Нібс, — на той випадок, якщо з тобою станеться якесь жахливе нещастя, коли ми дістанемося до пастухів, гадаю, що краще спочатку відвідати Воронів двір. Щоб прекрасна Друзильда отримала свого листа. Звісно, я не кажу, що з тобою неодмінно станеться щось жахливе. Просто краще бути певним, аніж, гм, мертвим.

Маркіз де Карабас глянув на свою загорнуту в ковдру постать. Він вагався. Він знав, що коли б на ньому було пальто, то він би не вагався, а точно знав, що робити. Він глянув на дівчину й закликав на допомогу найпереконливішу усмішку, на яку міг спромогтися.

— Тоді до Воронового двору, — сказав він.

Нібс кивнула й повела маркіза, а він рушив слідом.

Дороги в Спідньому Лондоні не такі, як у Лондоні Горішньому: вони не менше покладаються на віру, думку і традиції, ніж на дійсність, зображену на мапах.

Де Карабас і Нібс були двома крихітними фігурами, що йшли високим склепінчастим тунелем, вирубаним у старому білому камені. Їхні кроки відбивалися від стелі луною.

— Ти ж де Карабас, правильно? — спитала Нібс. — Про тебе кажуть, що ти знаєш, куди і як можна потрапити. Навіщо ж тобі знадобився провідник?

— Дві голови краще за одну, — сказав він їй. — Як і дві пари очей.

— І в тебе було модне пальто, чи не так? — спитала вона.

— Так, було.

— Що з ним трапилося?

Він нічого не сказав. А тоді мовив:

— Я передумав. Йдемо спочатку до Пастушого кута.

— Як хочеш, — сказала провідниця. — Звідси можна легко податися і туди, й сюди. Але знай, що я чекатиму на тебе за торговими воротами пастухів.

— Дуже мудро, дівчинко.

— Мене звуть Нібс, — сказала вона, — а не дівчинка. Хочеш почути, чому я стала провідницею? Історія дуже цікава.

— Та не дуже, — сказав маркіз де Карабас. Йому не надто хотілося зараз балакати, а провідницю було добре винагороджено за її клопоти. — Може, краще спробуємо йти мовчки?

Нібс кивнула й не сказала нічого, коли вони досягли кінця тунелю, і нічого, коли вони спускалися металевими скобами, вмурованими в стіну. Аж коли вони досягли берегів Мортлейка, широкого підземного Озера мертвих, вона запалила на березі свічку, щоб подати знак човняреві, й заговорила знову.

Нібс мовила:

— Що особливого в правильних провідниках, то це те, що нас пов'язують. Щоб люди знали, що ти не заведеш їх куди вони не хотіли.

Маркіз лиш буркнув. Він саме роздумував, що сказати пастухам коло торгових воріт, вишукуючи обхідні маршрути у ймовірному й вірогідному. Він не мав при собі нічого, що могло зацікавити пастухів — ось де була проблема.

— Заведеш когось не туди, і ніколи більше не працюватимеш провідником, — весело провадила Нібс. — Тому нас і пов'язують.

— Знаю, — сказав маркіз. «Яка дратівлива провідниця», — подумав він. Дві голови краще за одну тільки тоді, коли інша голова не розкриває рота й не починає розповідати те, що йому й без того відомо.

— Мене пов'язали, — сказала вона, — на вулиці, де росли в'язи. — Вона постукала пальцем по тоненькому ланцюжку, що висів у неї на зап'ястку.

— Щось перевізника не видно, — сказав маркіз.

— Він скоро з'явиться. Дивися в он той бік і погукай йому, як побачиш. А я дивитимусь он туди. Хтось із нас точно його побачить.

І вони почали виглядати човняра на темних водах озера. Нібс знову завела розмову.

— Перш ніж я стала провідницею, мене готували до цього, коли я була малою. Казали, що тільки так можна вдовольнити честь.

Маркіз розвернув до неї обличчя. Вона тримала свічку перед собою, на рівні очей. «Усе якось неправильно», — подумав маркіз, і усвідомив, що мав слухати її від самого початку. Все було не так. Він сказав:

— Хто тебе готував, Нібс? Звідки ти