Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

маскою. Тебе легко обманути, відьмаче, бо ти не докопуєшся до мотивів. Але я не хочу тебе обманювати. Тож не дивись на тих баб і дітей, не май ґнома, який перед тобою стоїть, за правого й шляхетного. Стоїть перед тобою злодій, грабіжник, а може, й убивця. Бо я не виключаю, що побитий гавекар подох у рові біля діллінженського гостинця.

Вони довго мовчали, дивлячись на далекі гори на півночі — далекі, у хмарах.

— Бувай, Золтане, — сказав нарешті Ґеральт. — Може, ті сили, в існуванні яких я потроху перестаю сумніватися, дозволять нам колись зустрітися. Хотів би я, щоб так воно й було. Хотів би я зуміти представити тобі Цірі, хотів би, аби вона зуміла із тобою познайомитися. Але якщо навіть не вдасться, знай, що я тебе не забуду. Бувай, ґноме.

— Подаси мені руку? Злодію і бандиту?

— Без вагання. Бо мене вже не так легко ошукати, як колись. Хоча я не дошукуюся причин, помалу вчуся мистецтву заглядання під маски.

* * *

Ґеральт махнув сігілем і перетяв навпіл нічного метелика, що пролітав поряд.

Після того як шляхи їхні із Золтаном і його групою розійшлися, згадав він, зустріли ми у лісах купку мандрівних селян. Частина, як нас побачила, погнала геть, але кількох Мільва затримала, погрожуючи їм луком. Селяни, як виявилося, від недавно були в’язнями нільфгардців. Загнали їх на вирубку кедрів, але через кілька днів стражників атакував і розбив якийсь загін, а їх визволив. Тепер вони поверталися по домівках. Любисток уперся, щоб з’ясувати, ким були оті їхні визволителі, випитував жорстко й прискіпливо.

* * *

— Оті вояки, — повторив хлоп, — Білій Королеві служать. Громлять Чорних, що аж йой! Сказали, що вони наче горили у тилах ворожих.

— Як хто?

— Я ж кажу. Наче горили.

— Горили, дідько б його, — Любисток скривився і махнув рукою. — Ой, люди-люди… Які знаки, питався я, ото військо носило?

— Різноманітні, пане. Особливо кінні. А піхота отаке червоне щось.

Хлоп узяв патик і нашкрябав на піску подобу ромбу.

— Раут[22], — здивувався обізнаний у геральдиці Любисток. — Не темерійська лілея, а раут. Герб Рівії. Цікаво. До Рівії звідси добрих двісті миль. Це вже не згадуючи того факту, що армія Лирії і Рівії була цілковито винищена під час битв за Дол Анґра і під Альдерсбергом, а саму країну окупував Нільфгард… Нічого не розумію!

— То нормально, — урвав відьмак. — Досить балаканини. У дорогу.

* * *

— Ха! — крикнув поет, який увесь цей час роздумував й аналізував здобуту від селян інформацію. — Я допетрав! Не горили, а герилья! Партизанська війна! У тилах ворога, розумієте?

— Розуміємо, — кивнув Кагір. — Одним словом, на тих теренах діє партизанський рух нордлінгів. Якісь загони, напевне сформовані з решток війська Рівії та Лирії, розбитих у середині липня під Альдерсбергом. Я чув про ту битву, як був у білок.

— Ту новину я уважаю за втішну, — заявив Любисток, гордий, що то йому вдалося розшифрувати загадку із горилами. — Навіть якщо селяни переплутали геральдичні знаки, то, скоріше за все, й не маємо справи із армією Темерії. І не думаю, що до рівійських герильяс дійшла звістка про двох шпигунів, які нещодавно таємниче втекли з-під шибениці маршала Віссегерда. Якби ми наткнулися на тих партизан, то маємо шанс відбрехатися.

— Можна на те розраховувати, — сказав Ґеральт, заспокоюючи Плітку, що почала брикатися. — Але, щиро мовлячи, волів би я не натикатися.

— То ж усе-таки твої земляки, — сказав Регіс. — Адже тебе звуть Ґеральтом із Рівії.

— Поправка, — відповів він холодно. — То я так сам звуся, щоб було красивіше. Ім’я із таким додатком будить у моїх клієнтів більшу довіру.

— Розумію, — посміхнувся вампір. — Але чому ти обрав саме Рівію?

— Тягнули ми патики, означені різними звучними назвами. Мені той метод запропонував мій відьмацький прецептор. Не відразу. Тільки коли я уперся взяти ім’я Ґеральт Роджер Ерік дю Хаут-Беллегар. Весемір уважав те смішним, претензійним і кретинським. Здається, він мав рацію.

Любисток голосно фиркнув, промовисто дивлячись на вампіра й нільфгардця.

— Моє багаточленове ім’я, — сказав із легкою образою на той погляд Регіс, — є ім’ям справжнім. І відповідає вампірскій традиції.

— Моє також, — поспішив із поясненнями Кагір. — Мавр — то ім’я моєї матері, а Диффрин — прадіда. І у тому немає нічого смішного, поете. А ти сам, цікаво, як звешся? Адже Любисток —то очевидний псевдонім.

— Я не можу використовувати й видавати справжнє ім’я, — таємничо відповів бард, гордовито задираючи носа. — Воно занадто славетне.

— А мене, — долучилася до розмови Мільва, якийсь час вже похмура й мовчазна, — страшезно злило, як звали мене Майя, Маня чи Марилька. Як десь таке ім’я чують, зара’ думають, шо можна по жопці плескати.

* * *

Темнішало. Журавлі відлетіли, курликання їхнє стихло удалині. Стихнув вітерець, що віяв від гір. Відьмак сховав сігіль у піхви.

Це було сьогодні зранку. Сьогодні зранку. А після півдня стався скандал.

Могли ми почати підозрювати й раніше, подумав він. Але хто з нас, окрім Регіса, знався на таких справах? Авжеж, усі ми зауважили, що Мільва часто ригає на світанку. Але інколи їли ми такі речі, що усі кишки вивертали. Любисток також блював раз чи два, а Кагір якось отримав таку срачку, що перелякався, чи не підхопив він дизентерію. А те, що дівчина раз у раз злазить із сідла й іде у кущі, я вважав запаленням сечового міхура…

Дурень.

Регіс, здається, здогадався про правду. Але мовчав. Мовчав до того моменту, коди довше вже мовчати не міг. Коли зупинилися ми на постій у залишеному лісорубовому курені, Мільва відтягнула його у ліс, розмовляла там із ним досить довго, а моментами й досить голосно. З лісу вампір повернувся сам. Варив і мішав якісь зілля, потім раптом скликав нас усіх до куреню. Почав здаля, своїм геть ненависним менторським тоном.

* * *

— Звертаюся до усіх, — повторив Регіс. — Ми ж все-таки є дружиною і несемо спільну відповідальність. І тут нічого не змінює той факт, що скоріше за все серед нас немає того, який несе відповідальність найвищу. Безпосередню, так оце висловлюся.

— Висловлюйся ясніше, най тебе дідько, — занервував Любисток. — Дружина, відповідальність… Що там