Читати книгу - "Засліплення"

чий шлях до пекла встелено муками, хто знеможено впав би, коли б з ним не було його друзів, від яких він безнастанно дістає наснагу. Ходить він, мов сновида. За скляними дверима з’являється його постать, він зволікає: як би їх штовхнути так, щоб не завдати його друзям ані найменших страждань? Йому це вдається. Любов робить людину винахідливою. Уздрівши Кіна, втілення свого власного сумління, він стає червоний мов рак. Напруживши всю свою силу волі, він робить над собою зусилля й ступає кілька кроків уперед. Голова в нього похилена. Біля Кіна, перше ніж той устигає забалакати до нього, він, скоряючись внутрішньому наказу, зупиняється. Він здогадується, що звелить йому власне сумління. Лунає страшне слово: «Гроші». Він здригається, наче засуджений до гільйотини, й гучно схлипує: «Не треба! Не треба!» Він грошей не візьме, скорше сам собі встромить кинджал у груди. Він кинувся б навтікача, але сила його полишає, до того ж, щоб не нашкодити друзям, слід уникати будь-якого різкого руху. Сумління обіймає його й промовляє до нього втішні слова. Один покаянний грішник, каже він, вартий більше, ніж тисяча праведників. Можливо, він заповість йому свою бібліотеку. Коли цей чоловік прийде, він на часинку покине свій пост — той один, котрий нічого не бере, вартий тисячі тих, хто хоче більше. Чекаючи, він віддає цій тисячі те, що має. Може, хто-небудь з першої групи вдома все ж таки замислиться над своїм життям. На другу він надій не покладає. Жертв він рятує всіх до одної. Саме задля цього, а не задля власної втіхи, він тут і стоїть.

Праворуч над головою в Кіна висіла табличка, яка суворо забороняла спинятися на сходах, у коридорах, а також біля опалювальних батарей. Фішерле ще першого дня звернув на неї увагу свого смертельного ворога.

— Люди ще подумають, що ви не маєте вдома вугілля, — сказав він. — Тут стовбичать тільки ті, в кого нема вугілля, а їм це не дозволяють. Їх проганяють. Тільки марно опалюють. Щоб клієнти не застудили собі розуму, як підійматимуться сходами. Хто мерзне, нехай одразу забирається геть. А то ще зігріється. Хто не мерзне, той може залишатися. На вас як поглянеш, то відразу подумаєш, що вам холодно.

— Але ж батарея стоїть на сходах між поверхами, аж на п’ятнадцять східців вище, — відказав Кін.

— Задурно тепла не дають, навіть трішечки. А знаєте, там, де оце ви стоїте, я теж уже стояв, і мене все ж таки витурили в шию. — Фішерле не збрехав.

Кін розумів, що тутешні конкуренти аж-аж-аж зацікавлені спровадити його звідси, і вдячно прийняв пропозицію коротуна постояти на чатах замість нього. Його гаряча зацікавленість половиною бібліотеки, яку він довірив Фішерле, прохолола. Загрожували більші небезпеки. Тепер, коли вони об’єдналися під спільними гаслами для спільної справи, він не вірив у жоден обман. Другого дня, коли вони вирушили на своє робоче місце, Фішерле сказав:

— Знаєте що, йдіть попереду! Ми не знайомі. Я залишуся де-небудь надворі. Щоб ви мені не заважали. Я навіть не скажу вам, де стоятиму. Якщо вони помітять, що ми з вами заодно, вся робота котові під хвіст. Коли що, я пройду повз вас і підморгну. Спершу чкурнете ви, потім я. Вкупі не втікатимемо. За отою жовтою церквою в нас буде рандеву. Там мене й чекайте. Зрозуміло?

Фішерле щиро здивувався б, якби його пропозицію відкинули. Він був зацікавлений у Кінові й навіть у гадці не мав, щоб його здихатися. Як можна було подумати про те, що він накиває п’ятами через якусь там винагороду за знахідку, через якісь чайові, коли він замахнувся на більше — на все?! Цей авантурник, цей фахівець із книжкової галузі, цей хитрий пес розгадав чесну частину його намірів і послухався.

Четверо і їхнє майбутнє

Скоро лиш Кін зник у будівлі, Фішерле неквапно рушив назад до сусіднього рогу, завернув у провулок і щодуху кинувся бігти. Діставшись до «Ідеального неба», він спершу дав своєму впрілому, захеканому, тремтячому тілу трохи перепочити, а тоді ступив досередини. У цей час більшість небожителів звичайно ще спали. На це він і сподівався; грубі й небезпечні люди зараз йому були ні до чого. У шинку виявились: довготелесий кельнер, мандрівний крамар, який хворів на безсоння і мав з нього принаймні ту вигоду, що міг бігати містом, не присідаючи, двадцять чотири години на добу; сліпий інвалід, що попивав тут перед початком свого робочого дня дешевеньку вранішню каву й ще користувався власними очима; стара жінка, котра продавала газети й котру називали «Фішеркою», бо вона була схожа на Фішерле і — про це знали всі — кохала його так само таємно, як і нещасливо, а також каналізаційний чистильник, що після нічної роботи від смороду вигрібних ям любив відпочивати у смороді «Ідеального неба». Він мав славу найсоліднішого з тутешніх завсідників, позаяк три чверті тижневого заробітку віддавав дружині, у щасливому шлюбі з якою прижив трьох дітей. Четверта частина його заробітку протягом ночі чи дня перекочовувала до каси небовласниці.

Фішерка подала коханому, що саме переступив поріг, газету й сказала:

— На ось! Де це ти так довго вештався?

Коли до Фішерле чіплялася поліція, він зазвичай на кілька днів зникав. Тоді казали: «Він поїхав до Америки», щоразу сміялися з цього жарту — як же такий курдупель дістанеться до тієї величезної країни хмарочосів! — і забували про нього доти, доки він вигулькував знов. Кохання його дружини, «пенсіонерки», було не таке безмежне, щоб вона за нього побивалася. Вона кохала його тільки тоді, коли він був поруч, і знала, що до буцегарень та допитів йому не звикати. Слухаючи жарт про Америку, жінка думала про те, як добре було б, якби всі свої гроші вона могла витрачати тільки на себе. Вона давно вже хотіла купити собі в кімнатку образ мадонни. Пенсіонерці належить мати образ мадонни. Коли Фішерле зрештою наважувався вийти з криївки, де переховувався — здебільшого без провини, просто через те, що його завжди про всяк випадок довго тримали в попередньому ув’язненні й забирали в нього шахи, — він ішов насамперед до кав’ярні й через кілька хвилин знову ставав її улюбленим дитям. Тільки Фішерка щодня питала про нього й висловлювала всілякі здогади щодо того, де він може бути. Він мав право безплатно читати її газети. Перед тим, як вирушити на свій обхід, вона, накульгуючи, швиденько забігала до «Неба», подавала