Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Була сьома година ранку наступного дня, але в штаб-квартирі в Маямі цей час мало відрізнявся від півночі. Ті ж неонові лампи освітлювали все ті ж цегляні стіни, пофарбовані у зелений колір. Втомившись від свого екстравагантного готелю, Берр вирішив зробити штаб-квартиру своїм усамітненим домом.

— Так, це я, — тихо відповів він у червону слухавку, — а це, судячи з голосу, ти. Як ти весь цей час поживав?

Поки він говорив, його вільна рука повільно підіймалася над головою, аж поки повністю не простягнулася до закритого дахом неба. Все було прощено. Бог знову був на небесах. Джонатан телефонував до свого шефа за допомогою магічної коробки.

— Вони мене не впустять, — з задоволенням сказав Полф-рі Ґудгью, коли вони їхали навколо Баттерсі у таксі. Ґудгью заїхав за ним у Фестівал-голл. «Часу на розмову зовсім обмаль», — сказав Полфрі.

— Хто — вони?

— Новий комітет Морока. Вони навіть придумали собі кодову назву — «Флагман». Щоб тебе допустили в цей комітет, потрібно бути в списку.

— І хто є в цьому списку?

— Не знаю. Кожен має свій кодовий колір.

— Тобто?

— У їхні перепустки в офіс вмонтована кольорова стрічка, по якій їх і розпізнають. Скажімо, є читальня «Флагмана». Вони ідуть туди, вкладають перепустки в пристрій, двері відчиняються. Вони заходять усередину і двері знову зачиняються. Вони сидять, читають матеріали, проводять наради. Потім двері відчиняються і вони виходять.

— Що вони читають?

— Звіти про хід справи. План операції.

— Де та читальня?

— Не біля офісу. Подалі від цікавих очей. Вони орендують приміщення і платять готівкою. Ніяких квитанцій. Напевно, на верхньому поверсі якогось банку. Морок обожнює банки. — Полфрі безупинно говорив, щоб якнайшвидше

все викласти і піти. — Якщо ти маєш допуск до «Флагмана», то тебе називають «моряком». Вони вигадали свою внутрішню мову на основі морських термінів. Наприклад, якщо інформацію потрібно засекретити, то вони її називають «мокрою», а ще вони розрізняють «просто спортсменів» і «плавців», або кажуть, що ці дані надто «морські» для «не-моряків». Вони ніби оточили себе непробивною стіною з усіляких кодових слів.

— Усі ці «моряки» з Рівер-гаузу?

— Там є «чистуни», банкіри, чиновники, декілька членів парламенту, пара продуцентів.

— Продуцентів?

— Виробників. Виробників зброї. Боже правий, Рексе!

— А ці виробники, вони з Британії?

— Щось типу того.

— Вони американці? Гаррі, серед «моряків» є американці? Чи існує таке явище, як «Американський флагман»? Чи вони мають свій відповідник?

— Я пас.

— Гаррі, назви мені хоча б одне прізвище. Дай хоч якусь соломинку, за яку я можу схопитися.

Проте Полфрі був надто зайнятий, надто подавлений, і надто запізнювався. Він вискочив на тротуар, а потім знову заліз у машину, щоб забрати свою парасольку.

— Запитайте свого шефа, — прошепотів він. Але так тихо, що Ґудгью зі своєю глухуватістю не був певен, чи правильно все розчув.

17

Острів складався з двох частин — Кристалсайду і Таунсай-ду — відстань між якими була не більше півмилі навпростець, але вони цілком могли б виявитися двома окремими островами, тому що між ними здіймався пагорок з гордою назвою «гора Міс Мейбл», найвища точка навкружного архіпелагу, хоча це й мало про що говорило. Легкий серпанок, немов фартух, огортав стан Міс Мейбл, біля її ніг розкинулися полишені будиночки, в яких колись мешкали раби, а її схили були полатані клаптиками лісу, куди сонячне світло пробиралося, мов крізь напівпровалений дах.

Кристалсайд був схожий на Англію: зелені луки, над якими де-не-де здіймалися одинокі дерева, що звіддаля нагадували дуби, типово англійські загони для худоби, а ще плямки моря, які виднілися між округлими верхівками пагорбів, штучно впорядкованих на англійський смак Роупера. Над усім цим чулося відлуння англійського сміху.

Але Таунсайд своєю суворістю і шквальними вітрами більше скидався на Шотландію з увімкненим світлом: голі пасовиська для кіз на схилах, жерстяні крамнички, червоний пил на полі для крикету з жерстяним павільйоном і переважно східний вітер, який розгойдував хвилі у бухті Карнейшон-Бей.

А навколо затоки півмісяцем розташовувалися пастельні будиночки, кожен зі своїм садком і виходом до пляжу. У них Роупер поселив своїх білошкірих працівників. Безсумнівно, серед них найбажанішим вважався будиночок Вуді, а все завдяки стильному декорованому балкону і чудовому вигляду на острів Міс Мейбл посередині бухти.

Одному Богу відомо, ким насправді була міс Мейбл, на чию честь назвали гордовитий пагорок, безлюдний острів, вимерлу пасіку, закинуту ситцеву фабрику і тип мереживної серветки, яку вже навіть ніхто не пам’ятав, як плести. «Якась мила літня пані ще з рабовласницьких часів, — скромно говорили місцеві жителі, коли Джонатан їх питав. — Краще не тривожити її пам’ять».

Але от хто такий Вуді, знали всі. Його звали містер Вуд-ман, він був англійцем і попередником майора Коркорана і приїхав сюди давним-давно, ще з першою хвилею людей Роупера, коли той купив острів. Вуді був милою товариською людиною, яка чудово ладнала з тутешніми жителями, і так тривало довго, аж поки шеф не наказав закрити Вуді у його будинку, у той час як охорона мала поставити йому кілька запитань, а бухгалтери з Нассау вивчали документацію, щоб прослідкувати сумнівні джерела доходів Вуді. На той момент уже весь острів затамував подих, бо у той чи інший спосіб у махінаціях Вуді брали участь усі. Врешті-решт після довгого тижня очікування двоє охоронців повезли Вуді на вершину гори Міс Мейбл до злітно-посадкової смуги, і Вуді потрібна була допомога їх обох, бо він уже не міг ходити. Якщо точніше, то його рідна мати могла спокійнесенько пройтися по ньому десь на тротуарі і навіть не впізнати свого маленького синка з Англії. І з того часу будиночок Вуді з його вишуканим балконом і прекрасним виглядом на затоку стояв порожній і був нагадуванням усім на острові про те, що хоч шеф і був щедрим роботодавцем і землевласником, справжнім християнином у ставленні до чесних людей, та ще й спонсором і пожиттє-вим головою місцевого крикетного клубу, юнацького клубу і оркестру Таунсайду, але він також міг випустити кишки з кожного, хто надумає його обібрати.

Сукупність ролей рятівника, убивці в бігах, тимчасового гостя, який відновлює здоров’я, месника Софі і шпигуна Берра не так уже й легко було опанувати з апломбом, проте Джонатан, з його бездоганною здатністю пристосовуватися, грав ці ролі напрочуд невимушено.

«Ти схожий на людину, яка когось шукає, —