Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

методистський священик, судовий фотограф, полісмени, кореспонденти радіо та газет. Одне слово, цілий натовп. Більшість їх викликано просто з богослужіння, і вони поводилися так, наче й досі були в церкві. Ходили безгучно, розмовляли пошепки. Здавалося, ніхто ще не усвідомив того, що сталось. Один з полісменів спитав мене, чи маю я в будинку якісь офіційні справи, а коли я сказав, що ні, він запропонував мені вийти. На лужку перед будинком я побачив помічника шерифа, що розмовляв з Елфредом Стоклейном, робітником Клаттерової ферми. Той Стоклейн, як я зрозумів, жив не далі, як за сотню ярдів від будинку Клаттерів, одразу ж за стодолою. Та коли помічник шерифа запитав його, як могло статися, що він нічого не чув, він сказав:

«Та я й сном-духом нічого не відав, аж оце хвилин п’ять тому прибіг мій хлопець і каже: „Шериф приїхав!“ Ми зі старою цю ніч і двох годин не спали, все клопоталися біля хворої дитини. Але єдине, що ми чули, це як десь над одинадцяту від будинку від’їхала машина. Я ще сказав своїй старій: „Це Боббі Рапп поїхав“».

Я рушив додому. По дорозі, десь посеред алеї, я побачив Кеньйонового старого собаку. Пес був видимо наполоханий. Стояв, підібгавши хвоста, не загавкав на мене й навіть не зрушив з місця. І лише тоді, як я його побачив, до мене знов повернулася здатність відчувати. До цього моменту я був немов уві сні, якось заціпенів і не міг збагнути всієї глибини лиха, всього того жаху. Вони були мертві — ціла сім’я. Славні, добрі люди, яких я знав, стали жертвами вбивства. І хоч як не хотілося цьому вірити, але це була правда.

Щодоби повз Голкомб проходять не спиняючись вісім пасажирських поїздів. Два з них приставляють і забирають пошту. Ця операція, як свідчить відповідальна за неї особа, вимагає чималої вправності.

— Атож, сер, тут гав ловити не можна. Ті поїзди мчать, мов скажені, буває, що й по сто миль на годину. Так і гляди, щоб самим вітром з ніг не здуло. А вже коли починають летіти мішки з поштою, то й зовсім не до жартів. Достоту як у футболі: бац!.. бац!.. бац!!! Ні, ви не подумайте, я не нарікаю. Це служба почесна, державна, вона не дає мені старіти.

І справді, голкомбський поштовий експедитор, місіс Сейді Труїт — або тітонька Труїт, як звуть її в містечку,— в свої сімдесят п’ять років виглядає куди молодшою. Ця жилава, загартована бабуся, що пов’язує голову хусточкою і носить ковбойські чоботи («Найзручніше взуття — м’яке, як гагачий пух»),— чи не найстаріша з голкомбських старожилів.

— Був час, коли всі тут доводились мені родичами. Тоді ми називали це містечко Шерлоком. А вже потім з’явився отой зайда. Голкомбом звався. Він свині розводив. Отож набив гамана й надумався, щоб і містечко своїм ім’ям назвати. Ну, назвали, а йому що? Він собі спродався й майнув до Каліфорнії. А ми — ані руш. Я тут народилася, і діти мої тут народилися. І звідси ми — ні-ку-ди!

Одна з її дочок — місіс Мертл Клер, місцева поштмейстерка.

— Тільки ви не подумайте, що я дістала цю посаду завдяки дочці. Мерт навіть не хотіла мене брати. Але ж це така робота, що її мов з торгів продають. Хто назвав найнижчу ціну, той і забирай. Хе-хе!.. Хлопчакам воно, звісно, кривдно. Вони майже всі хотіли б приймати пошту, атож, сер. От не знаю тільки, як би воно їм сподобалось, коли снігу намете до пояса, вітер аж дух забиває, а ті мішки — бац!.. бац!..

Посада в тітоньки Труїт така, що для неї і неділя робочий день. Отож і 15 листопада вона, як завжди, чекала західного поїзда, що проходив о десятій тридцять дві, коли з подивом побачила, як дві машини швидкої допомоги, переїхавши залізничні колії, повернули до садиби Клаттерів. І ця надзвичайна подія штовхнула її на небувалий вчинок — вона покинула свій пост. Нехай собі пошта падає куди хоче, а про цю новину треба негайно сповістити Мерт.

Того недільного ранку місіс Клер тільки-но налила собі чашечку гарячої кави, як до приміщення пошти вбігла тітонька Труїт.

— Мерт!..— гукнула вона, але, перше ніж говорити далі, мусила звести дух.— Мерт, до Клаттерів поїхали дві швидкі допомоги.

— Де пошта з поїзда десять тридцять дві? — озвалася дочка.

— Швидка допомога... До Клаттерів...

— Ну то й що? Це до Бонні. Мабуть, знову їй погано. Де пошта?

Тітонька Труїт примовкла: Мерт, як завжди, мала рацію, і останнє слово лишилося за нею. Та раптом у неї сяйнула нова думка.

— Але ж, Мерт, якщо це до Бонні, то навіщо дві швидкі допомоги?

Місіс Клер, що поважала логіку, хоч часом і трактувала її досить своєрідно, не могла не визнати слушності цього запитання. Тому вирішила зателефонувати до місіс Гелм.

— Мейбл напевне знає,— сказала вона.

Розмова з місіс Гелм тривала кілька хвилин, та, на превелике розчарування тітоньки Труїт, вона чула тільки уривчасто підтакування дочки, з якого було важко щось добрати. Більше того — поклавши трубку, місіс Клер і не подумала вдовольнити її цікавість, а натомість спокійно допила свою каву, повернулася до конторки й почала штемпелювати листи.

— Мерт,— не витримала тітонька Труїт.— Бога ради! Що сказала Мейбл?

— Мене це анітрохи не дивує,— мовила місіс Клер.— Надто коли подумати, як цей Горб Клаттер усе своє життя поспішав. Наскочить, було, сюди по пошту, то ні привітатись, ні подякувати по встигне — і вже назад. Скрізь гасав мов навіжений, до клубів записувався, всім порядкував, хапався за всяку роботу, а вона, може, іншим була потрібна. Аж ось і урвалось йому. Атож, не гасатиме більше.

— Чому, Мерт? Чому?

Місіс Клер підвищила голос:

— Тому що він помер. І Бонні теж. І Пенсі. І хлопець їхній. Хтось постріляв їх.

— Мерт... що ти кажеш! Хто їх постріляв?

Не припиняючи орудувати штемпелем, місіс Клер відказала:

— Отой льотчик. Якого Герб позвав до суду за свої дерева. А коли не він, то, може, ти. Або хтось із сусідів. Усі сусіди — гадюки. Мерзотники, що тільки й ждуть нагоди плюнути тобі в обличчя. І так воно в цілому світі. Ти сама добре знаєш.

—