Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Давайте сядемо,— мовила Беатріса, висловивши думку обох.
— Може, в їдальні?..— запропонував він.
— Ні, там тверді стільці. Я хочу сісти на м’якому. Може, мені треба буде поплакати.
— Тоді, можливо... в спальні...— промимрив він, розгублено поглянувши на Міллі.
— Ви знайомі з доктором Сіфуентесом? — співчутливо спитала Міллі.
— Ні. Я тільки знаю, що в нього черево.
— Черево?
— Так ваш тато називає більмо на оці.
— Та невже? Бідолашний тато! Кепські твої справи!
— Міллі, а чи не пішла б ти вже спати? У нас з Беатрісою ще є робота.
— Робота?
— Еге ж, робота.
— Яка може бути робота серед ночі?
— За окрему винагороду,— пояснила Беатріса.
— Ви що, вивчаєте пилососи? — поцікавилася Міллі.— Ота штука, що у вас в руках, зветься пульверизатор.
— Он як? Я схопила його, щоб стукнути когось у разі потреби.
— Він для цього не годиться,— зауважила Міллі.— У нього ж висувна труба.
— Ну, то й що?
— Вона може підвезти у вирішальну мить.
— Міллі, я дуже тебе прошу...— сказав Уормолд.— Скоро вже друга година ночі!
— Іду, іду, не хвилюйся, будь ласка. Я помолюся за доктора Сіфуентеса. То ж не жарти, коли в тебе стріляють. Куля наскрізь пробила цегляну стіну. Страшно навіть подумати, що лишилось би від доктора Сіфуентеса, якби в нього влучили?
— Помоліться також і за раба божого Рауля,— мовила Беатріса.— В нього таки влучили.
Уормолд горілиць упав на ліжко й заплющив очі.
— Нічого не розумію,— заявив він.— Анічогісінько. Це просто збіг обставин, не інакше.
— Вони випускають пазури, оті... хоч би хто вони були.
— Але чому?
— Шпигунство — професія небезпечна.
— Але Сіфуентес ніколи не був... я хочу сказати, він не відігравав великої ролі.
— Зате оті споруди в горах Орієнте відіграють велику роль. А ваші агенти наче змовилися провалюватись. Усе це дуже дивно. По-моєму, вам слід попередити професора Санчеса й ту дівчину.
— Яку дівчину?
— Голу танцюристку.
— А як це зробити?
Не міг же він признатися, що в нього немає ніяких агентів, що він жодного разу не зустрічався ні з Сіфуентесом, ні з професором Санчесом і що Тереси й Рауля взагалі не існує на світі; адже Рауль ожив лише для того, щоб його вбили.
— Як Міллі назвала цю штуку?
— Пульверизатор.
— Я вже десь бачила таку.
— Цілком можливо. Адже більшість пилососів мають такий пристрій.
Уормолд забрав у неї пульверизатор. Він ніяк не міг пригадати, чи була ця деталь у тих кресленнях, що їх він надіслав Готорнові.
— Що ж тепер робити, Беатрісо?
— Я вважаю, що вашим агентам краще переховатися на деякий час. Зрозуміло, не тут. Тут надто мало місця, та й, зрештою, це було б небезпечно. Може, ваш головний механік візьме їх до себе на корабель?
— Він зараз у морі, на шляху до Сьенфуегоса.
— А втім, він, мабуть, теж провалився,— вголос міркувала вона.— Дивуюсь, чому це вони дозволили нам дістатися додому...
— Тобто як це «дозволили»?
— Адже їм ніщо не заважало постріляти нас по дорозі. Чи, може, вони залишили нас як принаду. Але ж і принаду викидають, коли риба не клює.
— Які у вас жахливі думки!
— Які там думки! Просто ми з вами живемо, наче в «Бойз оун пейпер». І можете вважати, що вам іще поталанило.
— Чому?
— А тому, що існує ще й «Санді міррор»[100]. У наш час люди будують своє життя за газетами і журналами. Мій чоловік, наприклад, був витвором «Енкаунтера»[101]. Тому нам треба насамперед з’ясувати, яку газету беруть за зразок вони.
— Вони?
— Уявімо собі, що вони також вихованці «Бойз оун пейпер». Чиї це агенти — російські, німецькі, американські чи ще там чиїсь? Цілком можливо, що й кубинські. Адже оті бетонні майданчики будує уряд, чи не так? Бідолаха Рауль! Сподіваюсь, він недовго страждав...
Уормолдові хотілося про все розказати, але про що про «все»? Він і сам того не знав. Адже Рауля вбито. Так сказав доктор Гассельбахер.
— Почнемо з «Шанхаю»,— запропонувала Беатріса.— Там ще відчинено?
— Друга вистава ще не скінчилася.
— Аби тільки поліція нас не випередила. Правда, в замаху на Сіфуентеса вони обійшлися без поліції. Мабуть, вважали його неабиякою персоною. Вбиваючи таких людей, треба уникати скандалу.
— А я про це й не подумав!
Беатріса вимкнула світло над ліжком і підійшла до вікна.
— У вас тут є запасний вихід? — спитала вона.
— Нема.
— Доведеться пробити,— недбало кинула вона, наче сама була архітектором.— А ви знаєте цього кульгавого негра?
— То, мабуть, Джо.
— Щось він дуже повільно кульгає.
— Він продає порнографічні листівки. Іде собі додому, от і все.
— Так, певне, кульгавого не підіслали б стежити за вами. Але він може бути їх зв’язковим. Ну що ж, підемо на ризик. Вони неодмінно влаштують сьогодні облаву. Насамперед треба рятувати жінок і дітей. Професор може почекати.
— Але ж... я ніколи не зустрічався з Тересою в театрі. Вона, мабуть, виступає під іншим ім’ям.
— Хіба ви не впізнаєте її, навіть голу? Хоча голих нас, мабуть, так само важко розрізнити, як і японців.
— По-моєму, вам туди йти немає потреби.
— Це мій обов’язок. Коли одного з нас схоплять, другий постарається втекти.
— Та ні. Я мав на увазі те, що там показують. Це ж вам не «Бойз оун пейпер».
— Шлюб теж зовсім інша річ,— сказала вона.— Навіть коли твій чоловік із ЮНЕСКО.
2
«Шанхай» містився у вузенькому завулку. Велика афіша сповіщала про «Posiciones»[102], а квитки чомусь продавали просто на тротуарі. Можливо, тому, що влаштувати касу було ніде: у фойє розташувався кіоск з порнографічними книжками та листівками — для тих, хто не бажав нудьгувати під час антрактів. Сутенери здивовано розглядали Беатрісу. Вони не звикли бачити тут європейських жінок.
— Наче десь в іншому світі,— зауважила Беатріса.
Усі квитки, незалежно від місця, коштували однаково — песо й двадцять п’ять сентаво. У залі було повно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.