Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Першим душ прийняв я, і після цього в мене з’явилося трохи вільного часу, який я не знав, як убити. І я вирішив проаналізувати газетні статті, як це зробили колись Ейб та Ейч у випадку з невидимою дівчиною. Тепер, в Еру Інтернету, таким займатися простіше. Правда, для цього мені довелося покинути номер та вийти із часової петлі, щоб запрацював мій мобільник.
Стоячи коло морозильника у своєму спекотному, шумному двадцять першому столітті, я швидко проглянув на телефоні останні статті, де згадувалася ця школа. За короткий час я знайшов у бруклінському «Орлі» датовану кількома тижнями раніше статтю із заголовком «Дивні перебої з електроенергією в середній школі імені Гувера створюють нервову обстановку». Суть історії полягала в тому, що в розпал занять, під час якоїсь презентації в аудиторії, усе освітлення згасло. Вісімсот дітей поринули раптом у непроглядну пітьму, і це спричинило такий хаос, що виникла паніка, яка призвела до травм.
Я подумав, що це дивно. Що ж було такого жахливого в цій аварії? От у нашій школі, у схильній до бур із блискавкою та громом Флориді, це траплялося постійно. Тому я перемотав статтю вниз, до коментарів, де були відгуки учнів із тієї школи, та дізнався, що це було щось більше ніж просто аварія на електролінії. Аварійного освітлення, яке мав створювати генератор, також не було. А найдивніше написав один коментатор: «Ліхтарик на моєму мобільнику не працював, і нічий інший не працював». Освітлення з’явилося знову через кілька хвилин, але до того моменту дехто встиг отримати фізичні травми.
Я подумав, що це міг бути ЕМІ — електромагнітний імпульс. Він цілком міг пошкодити всю електрику та електроніку — як ту, що живилася від мережі, так і ту, що від батарейок та акумуляторів. Але в цієї історії було ще продовження, яке суперечило моїй теорії. Дещо пізніше в той же день у вбиральні для дівчаток стався вибух. Але, за словами коментаторів, це був не зовсім вибух.
«Це було схоже на світлову бомбу, — написала одна людина. — Стіни були вкриті кіптявою, але нічого не було розтрощено».
Іншими словами, ушкоджень від вибуху не було. Це означало, що то була не бомба, не звичайна вибухівка і не вогонь. То що ж сталося?
Як повідомлялося, було поранено двох чоловіків, обидва були працівники школи. В організації вибуху було запідозрено одну ученицю, ім’я котрої не вказувалося, тому що вона була неповнолітньою. Вона втекла з місця події, і тепер її шукали для допиту. А що робили двоє службовців чоловічої статі в туалеті для дівчаток? Стаття цього не висвітлювала, зате це прокоментував один із дописувачів:
«ЗБОЧЕНЦІ!!!!»
Я повернувся до петлі, зайшов до нашого номера та розповів усім, про що дізнався.
— Скидається на випадок із дивним, — сказала Бронвін.
Із дверей ванної, енергійно витираючи волосся, просунулась Емма.
— Якщо так, — мовила вона голосом, який смішно вібрував від її жвавих вправ із рушником, поки вона витирала голову, — то я думаю, що ми шукаємо того, хто вміє впливати на електроенергію.
— Або світло, — додав Мілард.
— Тому нам слід почати з розмов із людьми про той день, — запропонував я. — Розпитуйте в них, що вони пам’ятають та хто був до цього причетним. Середні школи — це фабрики пліток. Усе, що нам треба зробити, це створити собі «швидких» друзів та скористатися природною схильністю людей гнати фуфло на ближнього.
Коли я це сказав, то зрозумів, що це прозвучало трохи абсурдно. «Швидкі» друзі? За два роки в середній школі я мав одного.
— І, може, хтось дізнається, ким була ота підозрювана, — сказала Бронвін. — Ота, що втекла з убиральні.
— І, може, ми зможемо дістати потрібний відеозапис із камери безпеки, — припустив Єнох.
— Схоже, та особа могутня, ким би вона не була, — зауважила Емма.
— Без усякого сумніву, — озвався Мілард. Він був повністю одягнутий: на ньому були класичні брюки, сорочка з комірцем та кепі, як у розносника газет. — Якщо на неї хтось полює, то вона, напевне, варта того. Так, дійсно, я сказав би, що та особа могутня. І, можливо, небезпечна. Якщо вам здасться, що ви знайшли її, у контакт не вступайте. Попередьте інших, і ми разом вирішимо, як учинити найкращим чином.
— Навіщо ти вдягався? — запитав я. — Ми вирушаємо вже за хвилину.
— Інколи я скучаю за одягом. Правда, відразу ж постає проблема подразнення.
— Ну-от, скажімо, знайшли ми ту особу, — повернувся до теми Єнох. — І що? Скажемо: «Іди з нами. Ми повинні відвести тебе в часову петлю»?
— Чом би й ні? — запитала Бронвін.
— Тому що це звучить божевільно!
— Не забувай, що вона відособлена, — підтримав я Єноха. — Вона не знає, що таке часова петля, що таке дивний, що у світі є й інші такі ж, як вона, — нічого.
Єнох щойно натягнув свої кросівки на товстих підошвах і тепер, походжаючи туди-сюди, розтоптував їх.
— Ух, вони такі пружинисті.
— А Джейкоб теж нічого не знав, коли ми вперше зустрілися, і все вийшло окей, — заперечила Бронвін.
— Я подумав тоді, що збожеволів, — відказав я, — а потім на мене ще й Емма напала та ледве не перерізала мені горло!
— Я думала, ти витвір! — вигукнула вона з ванної.
— Отже, у вас було прохолодне знайомство, — сказала Бронвін, здвигнувши плечима. — Зате тепер ви закохані!
Я прикинувся, що складаю свою сумку. Єнох та Мілард удали, що не почули її.
Бронвін розгубилася.
— А що я сказала?
Із ванної вийшла Емма. Її жовтувато-рудувате волосся було нетуго схоплене в кінський хвостик. На ній був легкий зелений светр, якраз під колір її очей, та темні джинси, які ну дуже їй личили та контрастували з її «рібоками». Раптовий прояв палкого бажання, котрий я відчув у той момент, був таким сильним та стійким, що мені довелося відвести погляд.
Із доволі стерпним американським акцентом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.