Читати книгу - "Спокута сатани"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я чекав на відповідь Мевіс.
− Ви дуже добрі, що дбаєте про мене, княже, − сказала вона після нетривалого мовчання, − хоча я не можу збагнути, чим я заслужила такої ласки. Я чула від містера Темпеста про ваше багатство і впливовість і не маю сумніву, що ви дуже добрі! Однак я ніколи нікому нічого не завдячувала; ніхто ніколи не допомагав мені, я допомагала собі сама й волію чинити так і надалі. Справді, мені нема чого бажати, окрім спокійної смерті, коли настане час. Ви маєте рацію, я небагата − однак я не хочу бути багатою. О ні, я б нізащо не хотіла! Бути оточеною улесливими облудниками? ніколи не бути певною, хто справжній друг, а хто фальшивий? бути шанованою лише за те, що я маю, а не за те, чим я є? Це було б нещастям для мене! І влади я теж ніколи не прагла − може, хіба що влади завоювати любов. Однак я це маю: багато хто любить мої твори і за твори любить мене; я відчуваю любов цих людей, хоча й не знаю їх особисто. Я настільки глибоко відчуваю це, що люблю їх навзаєм без потреби особистого знайомства, їхні серця перегукуються з моїм. Ось єдине, чого я прагну!
− Ви забуваєте про ваших численних ворогів! − сказав Лючіо, досі похмуро дивлячись на неї.
− Ні, не забуваю, − заперечила вона, − але я пробачаю їм! Вони не можуть завдати мені шкоди. Ні в кого немає влади принизити мене, доки я не принижу себе сама. Доки моє сумління чисте, жодне звинувачення не може зранити мене. Моє життя відкрите для всіх: люди самі можуть бачити, як я живу і що роблю. Я намагаюсь чинити обре; однак якщо хтось уважає, що я десь учинила погано, і якщо цю помилку можна виправити, я з радістю так вчиню. У цьому світі неможливо не мати ворогів: вони є в кожного, хто має незалежне становище, і люди, що не мають ворогів, зазвичай безлиці. Кожен, хто завойовує собі незалежність, мусить наражатися на заздрісну неприязнь сотень, які не можуть знайти навіть крихітного місця, куди поставити ногу, і тому програють у життєвій битві; мені їх щиро шкода, і коли вони говорять або пишуть про мене прикрі речі, я знаю, що лише гіркота і відчай керують їхнім пером, тож я з легкістю вибачаю їм. Вони не можуть ані зашкодити, ані завадити мені: річ у тім, що ніхто не може мені зашкодити або завадити, окрім мене самої.
Я чув, як зашелестіли дерева, хруснула гілка, і, зазирнувши крізь листя, я побачив, що Лючіо підійшов ближче до Мевіс. Легка усмішка грала на його обличчі, надаючи дивної ніжності та якоїсь надприродної ясності його гарним похмурим рисам.
− Чарівний філософе, ви майже як Марк Аврелій у своїй оцінці людей та речей! − сказав він. − Однак ви жінка, й у вашому тихому, спокійному житті бракує однієї речі − речі, від дотику якої втрачає силу філософія і сохне коріння мудрості. Кохання, Мевіс Клер! Кохання − відданого, палкого, шаленого кохання! Жодне серце не б'ється біля вашого, жодна рука не пестить вас. Ви самотня! Чоловіки в переважній більшості бояться вас; будучи вульгарними дурнями, вони воліють вульгарних дуреп; вони заздрять вашому проникливому розуму, вашій спокійній незалежності! Але що є кращим? Залицяння вульгарного дурня чи самотність − самотність душі, чиє пристановище − десь на вершинах гір, у товаристві самих лише зірок? Подумайте про це! Минуть роки, ви постарішаєте; з роками ви відчуєте гіркоту цієї самотності! Вас, без сумніву, здивують мої слова, але… я можу дати вам кохання − ні, не моє кохання, оскільки я не можу кохати; натомість я можу привести до ваших ніг шляхетних і гордих чоловіків із різних країн світу, і всі вони домагатимуться вашої руки! Ви самі оберете вашого нареченого… Та що з вами, чому ви так відсахнулися від мене?
Відступивши, вона з жахом дивилась на нього.
− Ви лякаєте мене! − промовила вона; її обличчя зблідло, а голос тремтів. − Такі обіцянки неможливі! Ви говорите так, наче ви − щось більше, ніж людина… Я вас не розумію, княже Ріманський, ви не схожі ні на кого з усіх, кого я будь-коли зустрічала, і…щось у моїй душі застерігає мене проти вас! Хто ви? Чому так дивно говорите зі мною? Пробачте, якщо я видаюсь вам невдячною…Але ходімте звідси: вже пізно, й мені холодно…
Вона захиталась й навіть ухопилася за гілку, щоб утриматись на ногах. Ріманський стояв нерухомо, похмуро дивлячись їй у вічі.
− Ви називаєте мене самотньою, − вела далі вона, опанувавши себе; у її ніжному голосі лунали патетичні нотки. − Ви вважаєте, кохання і шлюб − єдиний спосіб зробити жінку щасливою? Можливо, ви маєте рацію. Я не сперечатимусь. Однак я знаю багатьох заміжніх жінок − і я б не помінялася з жодною. Так, я мріяла про кохання; моя мрія не здійснилась, але я не нарікаю. Якщо на те Божа воля, щоб я провела свої дні на самоті, то я не ремствуватиму: моє усамітнення не є справжньою самотністю. Мій добрий товариш − праця; крім того, в мене є книжки, квіти і птахи, тож насправді я ніколи не буваю сама! І я певна: коли-небудь моя мрія про кохання здійсниться − якщо не в цьому, то в майбутньому житті. Я вмію чекати!
Вона звела очі до мирних небес; одна чи дві зірочки мерехтіли крізь сплетене аркою гілля. Обличчя Мевіс у цю мить відбивало янгольську довіру й незворушний спокій. Ріманський наблизився до неї впритул; очі його тепер сяяли тріумфом.
− Це правда, ви вмієте чекати, Мевіс Клер! − промовив він, і в голосі його вже не було тієї печалі. − Ви вмієте чекати! Скажіть мені… подумайте трохи… чи не можете ви згадати мене? Чи не знайоме вам моє обличчя? Чи не зустрічалися ми раніше − не тут, але на Небесах? Подумайте! Чи не зустрічали ви мене − колись давно, в далекому царстві чистоти і краси, коли ви були янголом, Мевіс, і я був не тим, чим я є нині?.. Як ви тремтите! Ви не повинні боятись мене, я не скривджу вас. Знаю, подекуди я говорю неможливі речі; я думаю про часи, що давно минули, дуже давно минули, і я сповнений скорботи, яка спалює мою душу пекельним вогнем. Отже, Мевіс,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.