Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Чим же інше? – прогарчав перекидень. – Той тать підніс руку на мою доньку, а твій син – на мене самого замірився. У чому ж різниця?

– Дівчину скривдити – то найпідліша справа. І такого нелюда від справедливої батьківської кари ніхто не боронитиме. Навіть на Купали... А до двобою з потворою стати...

– Х-хе... У потвори інша думка... До того ж, громаді скоро не до мене буде. Десять тисяч монголів сунуть сюди тухольським шляхом... Пета і Бурунда бегадири їх ведуть нас якусь мару у наші гори. Може вважають наш перевал ближчим шляхом до угринів, а може в іншій потребі...

– Відаю...

– От і добре... Тож переймайся своїм, а мені дайте спокій. І про Мирославу забудьте... Не для твого сина я її без матері ростив... Як не князівною, то бояринею напевно стане!

Захар вирішив, що тут за краще буде не перечити. Бо й навіщо? Життя усе покаже.

– Так і бути, – додав ще трохи побурчавши і розмислившись Тугар Вовк. – Залишу я твоє щеня живим. Нехай... Однак монголи невдовзі всіх...  Але спробуй втовкмачити у його дурну голову, щоб про Мирославу і мріяти облишив! Не діждеться. І що наступна наша зустріч, звісно, якщо вона ще буде, стане останньою.

 З тими словами вовкулака, не гаючи часу, схопив зубами доньку за одежу і легко та безшелесно, наче тримав у пащі не людину, а польову мишу, щез у хащах.

Одночасно з тим, як Тугар Вовк зник з галявини, на протилежному її кінці зняв з лука стрілу і ослабив тятиву Михай. Єдину стрілу, для наконечника якої йому ще вистачило срібла. Потім полегшено зітхнув, бо ніколи не вирізнявся надмірною хоробрістю, і поспішив до непорушного Максима...

Наче й не бачив Захара. Наче й не було його там...

Розділ десятий (продовження)

Запала долина.  Червень року 6749-го. Тухольщина

Прокинувся Захар Беркут, пам’ятаючи кожне слово зі свого дивного і важкого сну. Він і миті не сумнівався, що тут не обійшлося без чар Морени. Певно, таким чином Богиня хотіла переконати його, що супротивитися її волі – собі дорожче і може скінчитися не вельми добре. Так хто ж сумнівався у тому? Авжеж, не він, провівши чотири роки в Карпатському замку. Але що вдієш, якщо він переконаний, що не зможуть, не погодяться тухольці відійти вбік, аби дати прохід монголам. Не для завойовників будували вони, сукупно з іншими громадами, у горах цей шлях.

Що ж, потрапивши між двох вогнів, певно, судилося їм загинути... Але рабами тухольці не стануть ніколи! Ні княжими, ні монгольськими, ні навіть Богині Долі і Часу! Та хоч і самого Перуна...

Захар зачерпнув долонями крижаної води і хлюпнув собі в обличчя, остаточно змиваючи чари сну. Потім підвівся і перевів погляд на сонце, що саме наставлялося над похмурими верхівками вікових сосен, наче й зі свого боку докладаючи зусиль, аби допомогти людині одержати верх над маренням ночі. Скільки вже було в його житті таких світанків, а він все не міг натішитися ними... І кожного ранку вітав сонце з ніжним захватом у душі, наче поспішав на друге побачення.

Кроки Максима він, як і у чародійському сні, впізнав ще здалека. Та й чи могло бути інакше.

– Вітаю, батьку, – підійшов ближче той. – Як рибалилося?

Захар усміхнувся.

– Ти лиш за тим так поспішав?

Усміхнувся у відповідь і Максим.

– За цим теж, але й з новиною. Гості до нас завітали...

– Гості? Звідки?

– Хто ж їх знає? Ми їм ще не показувалися.

– А як виглядають?

– Один з них, схоже, княжий дружинник. А другий – швидше на купця виглядає. Хоча, кузнею пахне од нього. Навіть здалека чути...

– Ну, то й нічого гадати... – здвигнув плечима Захар. – Так чи інакше, а гостей треба стрічати... Але чом ти їх тримаєш в горах? Веди у село.

– Та в тім то й річ, батьку, – розвів руками Максим,  – що того купця-коваля Сторож не впускає!

– Сторож?! – стурбовано перепитав Захар. – Ти кажеш: Сторож не впускає в долину чужинця?

– Саме так, батьку, – підтвердив Максим.

– Чи ти відаєш, що то значить?

– А хто ж того не знає, батьку, – здвигнув плечима парубок. – Оскільки Сторож захищає нашу громаду від Морени, то чужинець має бути або її слугою, або якимсь іншим трибом становити небезпеку для наших людей. Але тут уже вам судити... Того я й прийшов.

– А другий?

– До воїна Сторож ставиться прихильно.

– Гм, ворог і приятель приходять водночас. Що ж, ходімо. На таке треба дивитися власними очима, – і старий Захар прудко подався до входу в Долину.

Тухольський шлях, що провадив з Червоної Русі через Карпати до Угорських земель, був збудований після того, як шлях Дуклянський через непомірно високе мито, став надто дорогим для простого люду. Прокладаючи його, будівничі не могли оминути Запалої Долини, оскільки саме тухольська громада, і безпосередньо Захар Беркут доклали найбільше зусиль для його завершення. Та й не було в горах іншої коротшої чи зручнішої дороги, хіба що карколомні козячі стежки.

Проте шлях теж обходив Долину трохи осторонь, бо щоб потрапити в неї, треба було пройти попід величезний камінь, що й справді наче Сторож бовванів над входом. І то так небезпечно, що лиш звичні мешканці тухольської громади, могли пройти під ним без остраху в душі. Що ж стосується приїзджих купців чи гінців, то вони воліли обминути його. І без нагальної потреби в Долину не потикалися. А тухольці вірили, що саме на нього у сиву-сиву давнину обернула всесильна Морена Короля Гір, який не хотів служити їй і надто часто заступався за людей. Особливо тих, що поселилися у Запалій Долині... Але й в кам’яній подобі Сторож не хотів змиритися і був ладен розчавити своєю страхітливою вагою кожного, хто був на службі в Морени, або замислив щось лихе супроти тухольської громади. В усякому випадку, досить було лихій людині лише спробувати наблизитися до входу у долину, як Сторож починав загрозливо хилитися, погрожуючи