Читати книгу - "Загублений світ"

Левін додав газу і «Джип» вискочив з галявини.

Лежачи у темряві, Малкольм занурився у морфінові сни. Перед очима в нього попливли зображення адаптивних ландшафтів — різнобарвні комп’ютерні картинки, що тепер представляли процес еволюції. У цьому математичному світі піків та долин було видно, як популяції організмів то видираються на вершину пристосованості, то сповзають донизу, у долину неадаптованості. Стю Кауфман та його колеги показали, що сучасні організми мали складні внутрішні обмеження, які збільшували їхню ймовірність зісковзнути з оптимуму. Проте в той же час складні істоти були самі обрані еволюцією, бо вони здатні адаптуватися самостійно — за допомогою інструментів, навчання, співпраці.

Але за свою адаптивну гнучкість складні тварини заплатили певну ціну — вони виторгували собі одну залежність замість іншої. Їм більше не потрібно було міняти свої тіла для того, щоб адаптуватися, тому що їхня адаптація була зміною поведінки, обумовленої соціально. Ця поведінка вимагала навчання. В певному сенсі у вищих тварин їхня пристосованість взагалі не передавалася наступним поколінням через ДНК. Тепер її передавали за допомогою навчання. Шимпанзе навчали своїх дитинчат збирати термітів за допомогою палички. Такі дії передбачали щонайменше зачатки культури, якогось структурованого соціального життя. Але тварини, вирощені в ізоляції, без батьків, без наставництва, часто були не повністю пристосовані до життя. Часто у зоопарках вони не могли дбати про своє потомство, бо просто не бачили, як це робиться. Вони ігнорували своїх дітей, перекочували їх туди-сюди або калічили, або й просто могли розсердитися на них і вбити.

Велоцираптори були одними з найрозумніших і найлютіших динозаврів. Обидві риси вимагали поведінкового контролю. Мільйони років тому, у нині зниклому світі юрського періоду, їхня поведінка була соціально обумовленою і передавалася від старших тварин до молодших. Гени контролювали здатність дотримуватися таких зразків поведінки, але не самі зразки. Адаптаційна поведінка була своєрідною мораллю — це була поведінка, що розвинулася впродовж багатьох поколінь, тому що було виявлено, яка вона успішна — поведінка, що дозволяла членам виду співпрацювати, жити разом, полювати, піднімати на ноги потомство.

Але на цьому острові велоцирапторів відтворили у генетичній лабораторії. Гени визначили будову їхнього тіла, але не їхню поведінку. Ці новостворені раптори потрапили у світ, де не було старших тварин, які могли б навчити їх, показавши їм прийнятну для рапторів поведінку. Вони були самі по собі, і саме тому так поводилися — як спільнота без структури, правил, співпраці. Вони жили у неконтрольованому світі, де кожен був сам за себе, де виживали лише найпідліші й найогидніші, а інші — вимирали.

«Джип» набирав швидкість, важко підстрибуючи на нерівностях. Торн тримався за поручні, щоб не випасти на дорогу. Він бачив, як у повітрі позаду нього гойдається раптор, який все ще чіплявся за брезент, не випускаючи його з пащі. Левін їхав назад мулистими берегами річки, потім повернув направо, рухаючись біля краю води. Раптор чіпко тримався за тент.

Просто попереду Левін побачив ще один скелет, що лежав у багнюці. Ще один? Звідки тут узялися всі ці кістяки? Але часу на роздуми в нього не було — він рушив уперед, під арками ребер. Не маючи фар, він нахилявся вперед і, мружачись у місячному світлі, намагався роздивитися перешкоди.

У задній частині машини раптор видерся нагору і, схопившись зубами за клітку, почав тягнути її до себе. Торн кинувся вперед і схопив клітку, щосили опираючись. Клітка крутнулася і Торн впав на спину. Він ніби змагався з раптором у перетягуванні канату — і раптор перемагав. Торн зачепився ногами за пасажирське сидіння, намагаючись втриматися. Раптор загарчав — Торн відчув лють хижака, роздратованого тим, що він може втратити свою здобич.

— Тримайте! — крикнув Левін, простягнувши йому гвинтівку. Торн лежав на спині, схопившись за клітку обома руками. і ніяк не міг узяти зброю. Левін озирнувся і побачив, в чому справа. Він глянув у дзеркало заднього виду. За ними з гарчанням та ревінням мчала решта зграї. Він не міг знизити швидкість, а Торн не міг відпустити клітку. Їдучи на тій самій швидкості, Левін повернувся на пасажирському сидінні і прицілився. Він намагався маневрувати гвинтівкою, розуміючи, що станеться, якщо він випадково поранить Торна або Арбі.

— Обережніше! — кричав Торн. — Обережніше!

Левіну вдалося зняти гвинтівку з запобіжника і направити її просто на раптора, який все ще тримав у своїх зубах клітку. Тварина глянула вгору і швидко вчепилася зубами у ствол, потягнувши гвинтівку на себе.

Левін вистрілив.

Раптор широко розплющив очі, коли дротик вп’явся йому в горлянку. Він забулькав, потім засмикався у судомах і випав з «Джипа», витягнувши гвинтівку з рук Левіна.

Торн піднявся на коліна і затягнув клітку в машину. Він глянув всередину, але ніяк не міг побачити, що там з Арбі. Озирнувшись назад, він побачив, що раптори ще женуться за ними, але тепер вони були у двадцяти ярдах і відставали від них.

На приладовій панелі зашипіло радіо.

— Доку. — Торн впізнав голос Сари.

— Так, Capo.

— Де ви є?

— Їдемо вздовж річки, — відповів Торн.

Небо очистилося від грозових хмар і джунглі були залиті яскравим місячним світлом. Позаду них бігли раптори, все ще переслідуючи «Джип». Але тепер їм вже не вдавалося стійко триматися позаду.

— Я не бачу фар, — сказала Сара.

— В нас їх немає.

Настала тиша. Потім вона з тривогою в голосі запитала:

— А що там з Арбі?

— Він з нами, — відповів Торн.

— Слава Богу. Як він?

— Не знаю. Живий.

Місцевість стала відкритою. Вони повернулися до широкої долини, де у місячному світлі виблискувала трава. Торн роззирнувся навколо, намагаючись зорієнтуватися. Потім він зрозумів: вони повернулися на рівнину, але набагато далі на південь. Вони мають бути на тому самому боці річки, де й схованка. В такому випадку треба їхати дорогою, що йде по хребту, десь зліва. Дорога приведе їх назад на галявину, до трейлера. І до безпеки. Він підштовхнув Левіна, показавши вправо.

— Їдь туди!

Левін повернув машину, а Торн взявся за рацію.

— Capo.

— Так, Доку.

— Ми повертаємося до трейлера дорогою, що йде по хребту.

— Добре, — відповіла Сара. — Ми вас знайдемо.

Сара озирнулася на Келлі.

— Де ця дорога?

— Думаю, що он там, — відповіла Келлі, вказуючи на виступ гірського хребта та високі скелі, що піднімалися над ними.

— Добре, — сказала Сара і додала швидкості, скерувавши мотоцикл вперед.

«Джип» гуркотів рівниною, продираючись крізь сріблясту траву. Вони