Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Тільки що тут був.

От цього мені бракувало! Ще й ця нескінченна ніч з її темрявою! Може, він до батьків побіг? Я підвелась та почала оглядати сніг. Трохи далі помітила низку слідів, що вели до лісу. Ну, чому цим дітям не сидиться на місці?! Я подивилась на ліс і мені згадалась навка. Бажання заходити за дерева одразу ж зникло. Та ця дитина – не навка! Колвін казав, що тут божевільна система охорони. Максимум, що хлопчаті загрожує, так це – заблукати. Піду ловити, поки надто далеко не пішов.

Озирнулась на Артура:

– Я піду за Артемом. Якщо хвилин через десять не повернусь, клич батьків та Ігоря.

Той спокійно кивнув і продовжив ліпити знаряддя для жбурляння, а я побігла по слідах. Та варто було зайти під полог лісу, як видимість стрімко погіршилась, й довелось постійно схилятись, щоб щось розгледіти.

Як примудрилась його проґавити? Поряд же сидів! Коли тільки встиг? Що значить – нема того славнозвісного материнського інстинкту! Ольга, мабуть, не проґавила б власну дитину. Краще б ми з того боку зайняли позицію. Може, хоч на голос відізветься:

– Артем! Артем, ти де?

– Лєра! – долетіло звідкись з-за дерев. – Я тут! Тут щось світиться!

Світиться в нього щось! П’ята точка не світиться? А не завадило б, щоб не кортіло без дозволу по лісах шастати! Ну, хоч напрям з’ясувала. Я побігла на голос і незабаром виявила хлопча на галявині за ялинами. В мене просто камінь з душі злетів: живий, здоровий, цілий та посміхається.

– Дивись, – він махнув рукою на протилежний бік галявини. – Там щось світиться червоним.

Я подивилась туди: дійсно крізь гілля дерев поблискували пара червоних вогників, і рухались вони синхронно. Рухались?! Щось мені це не подобається.

– Ходімо, Артем.

Хлопчисько раптом висмикнув руку й помчав на інший бік галявини:

– Я хочу подивитись, що там!

Ну, вже ні! З мене бісової навки вистачило! У два стрибки я зловила непосидюще створіння за комір, перехопила за руку й потягла назад:

– Так! Хочеш щось подивитись у нічному лісі – спитай у тата з мамою.

– Зараз день!

– Сонце бачиш? – продовжувала тягти його за собою.

– То й що? Тут так весь час!

– Отож-бо! Тому, без батьків ніяких прогулянок лісом!

Позаду пролунав тріск. Це не може бути троль! Це не може бути троль, Лєра! Колвін же про їхні червоні очі казав? Я озирнулась: на тому боці галявини з’явилось практично ідентичне створіння тому, яке я бачила у Льодовому містечку, і очі в нього світились червоним. А ось це погано. Це навіть гірше, ніж погано!

– Біжимо звідси!

Я вчепилась у дитячу руку мертвою хваткою й рвонула назад, тягнучи дитину за собою, та Артем біг повільно, оскільки по снігу бігти було важкувато, а те чудовисько, виходячи зі звуків, що наближались, швидко. Спробувала прискоритись, та моя нога під снігом на щось наступила, поїхала, вивернулась, і я з усього розгону гепнулась на сніг. Це якесь прокляття на мою голову, чи то пак – на ногу! От тепер дійсно: гірше нема куди! Стати на ногу я не могла…

– Артем! Біжи й погукай дорослих!

– Лєра, а хто це? – він злякано тицяв пальцем у монстра, що стрімко наближався.

– Артем, біжи! Скажи, Лєра ногу зламала, а тут троль! Біжи зараз же! – штовхнула я його.

Схлипнувши, хлопчик побіг. Я викинула руки вперед: мені потрібен вогонь. Це ж крижане чудовисько? Воно просто зобов’язане боятись вогню. Ну, ж бо! Чому, коли мені терміново потрібен цей бісів вогонь, його нема?!

Тільки метрів за двадцять до троля в моїх долонях спалахнуло полум’я. Я звела долоні разом і створила вогняну сферу. І як далеко з сидячого положення я зможу докинути цю милу кульку? П’ять метрів? Три? Гадаю, три буде напевно. Почала заносити руки для замаху, як поруч зі мною пронісся порив вітру: Колвін, рідненький, як же я тебе люблю! Він миттєво зорієнтувався й створив таку ж сферу:

– Кидаємо разом за моєю командою!

– Це його вб’є?

– Ні! Та відлякне. Кидаємо!

Ми жбурнули у троля, що наблизився, й полум’я обплело його, мов рідина. Монстр заревів і кинувся назад. Ігор впав на коліна поруч зі мною:

– Що з ногою?

– Не знаю. Підвернула, звихнула.

Він вже збирався підхопити мене на руки, як пролунав тріск гілок і з-за дерев виринули ще два тролі. Колвін миттєво встав між ними та мною й почав формувати перед собою щось велике, округле, напівпрозоре. Почулись звуки з іншого боку. Я злякано смикнулась, та, на щастя, це був Олег, котрий на ходу став формувати те ж саме, що й Ігор, зливаючи свій овал з його. Не втрималась від розпитувань, хоч і не час:

– Що це?

– Силовий щит. Він їх стримає до прибуття охорони, – відповів Олег.

– А вбити цих тролей можна?

– Можна, та вони надто близько, а друзки від них летять далеко – і нас приб’є.

– А охорона від них як позбавиться?

– Тролиною музикою, – реготнув Ігор. – Танцювати змусять!

– Дуже смішно, – пирхнула я ображено.

– Лєр, серйозно. В охорони є інструмент, звука якого ці тварі дуже бояться. Нам хвилин п’ять протриматись.

Та п’яти хвилин в нас не виявилось: прямо на мене вискочив ще один троль і надто близько. Я нічого не встигла зробити, як Колвін крикнув Олегу:

– Утримуй!

Сам він жбурнув сніп якихось іскор в монстра та стрибнув на мене, придавлюючи усією вагою свого нелегкого тіла. Пролунав гучний тріск криги, і я почула, як щось падало навколо нас. Разом з цим заграли трубні звуки, і ліс наповнився голосами людей. Мабуть, прибула охорона й погнала тролей. Та Колвін навіть не поворухнувся.

– Ігор? – ледь вичавила з себе, оскільки мені вже й дихати було важкувато.

Та замість відповіді я побачила як величезні лапища Олега здійняли Ігоря за плечі:

– Лєра, вибирайся.

Я насилу виповзла з-під тіла Колвіна, тому що орудувати могла тільки однією ногою. От не щастить мені з ними! Якось зіп’явшись на коліна, я, не без страху, опустила очі на Ігоря… Навіть у темряві виднілась крижана друзка, що стирчала з його потилиці.