Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

Нав’язливі думки так і лізуть у голову. Я прокручую нашу розмову, і в мене відчуття, що поруч із ним були жінки.

Так, Соне, Вадим не та людина, яка буде кликати тебе на вечір до себе, а сам буде з іншими. Це щонайменше дивно. Зрештою, у нього просто ділова зустріч.

Я здригаюся, коли лунає дзвінок у двері. Тут же мчу в передпокій. Чути скрегіт ключів, що дряпають замок.

Дивлюся у вічко. Зимнєв. Злегка хитаючись, він намагається потрапити додому. Напився, чи що? Не схоже на нього. Пригадую сьогоднішній день, як він пересідав від мене далі, як шмигав носом. Відчиняю двері, поки він не впав на порозі.

Ну ось. Як я і здогадувалася. Вадим дивиться на мене хворими очима. На обличчі загадкова усмішка.

— Соне, я ж казав тобі лягати спати.

— Заснеш тут, — буркочу, впускаючи його у квартиру.

Зимнєв розстібає пальто, ледве даючи раду з ґудзиками. Я беру його одяг і вішаю на гачок.

— Даремно я тебе сьогодні покликав, — буркоче він.

Ні, перегаром не пахне. Я торкаюся його чола. Шкіра горить, ніби багаття.

— Нічого, — заспокоюю й допомагаю йому зняти черевики. — В такому стані краще не залишатися самому. Так, ти йди, мий руки й переодягайся. Лягай у ліжко, а я зараз заварю чаю. Термометр вдома є?

— Нумо, краще ти зі мною в ліжко, — хрипко відгукується він.

— Вадиме, — я схрещую руки на грудях.

— Гаразд, — Зимнєв підіймає руки в захисному жесті й тупцяє у вітальню. — Ось так дав тобі відпочинок на вечір, а сам захворів.

Так він навмисне не взяв мене на зустріч, щоб я відпочила?

Заварюю чай. Шукаю жарознижувальне, але в аптечці Зимнєва лежить тільки купа бинтів, пластирів, прострочений анальгін і зеленка. Нічого, що могло б збити температуру. Гаразд, в разі чого, я можу збігати в аптеку.

Іду в спальню, обережно несучи чашку з гарячим чаєм.

Вадим лежить під ковдрою і важко дихає. Ой-ей. Щось йому гірше, ніж я думала.

— Ось, випий, — ставлю чай на тумбочку поруч із ним.

— Соне, — він дивиться на мене затуманеним поглядом.

Я сідаю поруч із ним і беру чашку. Дую на неї, злегка охолоджуючи.

Притуляю до рота Вадима. Він відпиває трохи. Ставить чашку на тумбочку й обіймає мене за талію.

Проводить долонею по обличчю так ніжно, що в мене завмирає серце.

— Вадиме, лягай, — м’яко кажу я.

— Ти мене не залишиш сьогодні? — запитує він, завалюючись на ліжко.

Я чую, як він хрипить під час кожного подиху, і мені стає недобре.

— Ні. Зараз «швидку» викличу, — дістаю телефон тремтячими руками. — Або в аптеку зганяю.

— Соне, у мене ліки в шафці, не викликай, — каже він, заплющуючи очі.

— Там нічого немає, навіть градусника, а ти палаєш, як факел, — обурююся я.

Не знаю, що з ним робити, хворим. Я ж не лікар!

Вадим заплющує очі, його починає злегка лихоманити. Ну, явно йому не чай потрібен. Та й температура не тридцять сім і два, коли мужик почувається при смерті. А тут сорок! Ну, або під сорок.

Вирішено. Набравшись сміливості, спускаюся на перший поверх, там аптека. Придбати ліки — хвилинна справа. Повернувшись у квартиру, навшпиньки підходжу до Зимнєва. Він ніби спить, тільки очі дуже швидко рухаються під закритими повіками, та ще на чолі виступив піт.

— Вадиме? — тихенько кличу. — Потрібно випити ліки.

Він щось мукає, але очі не розплющує.

Мені стає страшно.

Набираю «швидку». Але мій дзвінок переривається дзвінком від Насті.

— Алло, — я виходжу з кімнати.

— Соне, татові погано стало. Я викликала швидку. Соне, — вона плаче в слухавку. — Я не можу поїхати з ним.

Заплющую очі. У пам’яті спливає ранкова розмова з Зимнєвим. Дослівно не пам’ятаю, але сенс пригадую. Чи завжди ти будеш зриватися кудись, вважаючи, що без тебе нічого не розв'яжеться? Так, татові погано, але Настя викликала швидку. Отже, здатна на самостійні рішення без мене. І це чудово. Тут і зараз у мене хворий чоловік, і я маю вирішити, що робити з ним.

— Добре, Насте. Я зараз закінчу тут і поїду в лікарню, — спокійно кажу в слухавку.

Двері позаду мене відчиняються.

— Соне, — лунає хрипкий голос Вадима у дверях.

І Настя його почула.

— Соне, тато помирає. А ти зі своїм йо*арем! — істерить вона мені.

— Я тобі сказала… — не можу відвести погляд від Вадима.

А Настя починає розпікатися в слухавку:

— Що ти сказала? Тату погано, я сама з дитиною маленькою!! Усе, я зрозуміла! Попрошу сусідку з дитиною посидіти, якщо тобі начхати на нас!

— Я приїду… — шепочу, дивлячись у хворі очі Зимнєва.