Читати книгу - "Холодний Яр"

Я в один бік, Гризло та Яблочко — в другий.

Оточені кругом. Починають нас „святити“ з гармат — з легких і важких. Залишаю частину в резерві при обозі — решту на фронт.

Я в один бік, Гризло та Яблочко — в другий.

Перший наступ відбиваєм.

Роблю з кіннотою маневр, щоб звести червоних одних на других. Удається. Поки будьоновці луплять самі по своїх — лечу на другий фронт. Там зле — напирають „товаріщі“. Ранених повстанців багато, вже й убитих досить. А тут ще з боку свіжий полк у наступ. Яблочко та Гризло збирають усю кінноту, що була з цього боку, і кидаються назустріч стримувати. Відганяють кулеметами ту лаву, а я скачу, забираю триста своїх з резерви, завертаю піших, що вже відступають, і починаєм тиснути будьоновців. Що з рештою моїх, що залишилися на другому фронті з сотником Пугачем та Дорошенком — не знаю. Цих не можу покинути і коня не маю — віддав.

Червоні з важких гармат густіше починають садити. Прибігає мій сотник Петрів з сіма козаками — давай підмогу, бо з іншого боку валять будьоновці. Кажу спішити туди кінноту — так кіннота погналася за червоними в інший бік. Віддаю цей „фронт“ свойому старшині — сам допав три коні, сідаю з Петрівим та одним козаком — скачемо на загрожений відтинок. Забираю від обозу останню півсотню — кидаю туди. На щастя Пугач знову покермував так, що будьоновці з того боку самі по своїх б’ють в гущавині. Летимо назад, де стрілянина і крики що раз сильнішають. Вискакуєм на прогалину — а тут кулемет будьоновський з тачанки: всі три коні під нами — на землю трупом. Збоку кіннота ворожа... Кидаєм бомби — самі в кущі. Назустріч три будьоновці спішені. Кладем всіх трьох — козак наш теж дістав кулю; беру від нього ручний кулемет, — біжимо дальше вдвох. Назустріч знову: „Ура! бий бандітов“! Петрів здурів — каже — здаємся... Віддати — кажу шкіру на паски — завжди вспієм, — лізь на дерево де ще трохи листя є!

Вилажу на дубка, що не спішиться листа скидати. Дивлюся, мій Петрів збіг у ярок, ліг і листям накрився. Надходить лава. Зауважили Петріва, дали кілька стрілів, стягнули чоботи і дальше. Проходять підо мною, а я на дереві вже зауважив, що в кружку на кулеметі — ні одного набоя — всі вистріляні. І в револьвері пусто. Маю дві бомби. Одну, думаю, кину їм, а другу собі за пазуху, щоб там розірвалася. Прошла лава — не зауважили мене. Прошло ще дві. В лісі кругом стрілянина, розбігається все дальше. Де наші, де ворог — не розберу.

Досидів так до вечора. Зліз... Поцілував Петріва і в дорогу... Куди сам не знаю — місцевість незнайома... Зустрів у лісі п’ять своїх козаків — теж на деревах пересиділи. Кажуть — прорвалася більша частина наших хлопців у зруб і вирятувалися. Кіннота з Яблочком та з Гризлом — теж пробилася; як дальше не погинули — то живі. У лісі повно трупів; і наших і будьоновських.

Відшукав своїх. З’явився і Яблочко та Гризло з кіннотою. Прорвалися, щей артилерію будьоновську по дорозі розчистили. Мій Пугач — кінноту теж вивів — мав 18 убитих, а у будьоновців коней „підкупив“ трохи. Дорошенко з піхотою пробився, хоч і багатьох не долічувалося... Найбільш загинуло селян, що їх Яблочко „змобілізував“. Обхопила їх паніка від вогню важких гармат ну й... попали під шаблі... Бракувало і Гризловців...

Перейшли в інший ліс. Як перейшли будьоновці — довідуємося, що зібрали своїх кількасот убитих і нашвидко позакопували у селах.

Сестриці — черниці з Лебединського манастиря поховали 709 наших.

Сотника Петріва, якого знали, та ще сім чоловік, що їх прізвища устійнили з документів — окремо поховали, — решта зійшла в могилу без імен. Самі знаєте — не любить наш брат документів при собі носити... Як уб’ють — щоб хати не чіпали...

Всі були під важким вражінням оповідання Лютого. Стара Чучупачиха — витирала фартушком сльози. Чорнота глянув на Петренка і зідхнув:

— Господи — Твоя воля!.. Чого дурні — бо бідні. Чого бідні — бо дурні. Скільки то Україна борців має! Що більший ліс — то дивізія... І скільки гине!.. А що з того!..

— Що думаєш дальше робити? — Запитав Петренко Лютого.

— Сам не знаю. Прийшов вас спитати... Розпустив частину хлопців по хатах, а ті що вдома не можуть бути — копають у лісах землянки, роблять запаси... Може з весною сонце засвітить... А що Холодний Яр думає?..

Ватажки Холодного Яру посхиляли на руки голови. Думали. Перший перервав задуму Петренко.

— Як наближалася наша армія, можна ще було думати про згрупування більших повстанчих сил, про ширші операції... Тепер — кожний загін, кожний отаман — воліє загинути в обороні власних стріх... Ми стріх боронити не будем. Не хочемо, щоб їх на зиму попалили.

Червоні, як ще не тепер, то за місяць-два — зможуть послати на нас стільки війська — скільки буде треба... Мусимо повести таку „політику“, щоб села за нас не відповідали. Щож... Заховаємося і ми в ліси до весни. Починаються морози, а вони повстанчий рух завжди охолоджують. Червоним ще далеко до перемоги... А армію нашу, як і витиснуть за Збруч — тож до... Галичини... Весною може вернутися уп’ятеро — сильнішою...

Мамай пошкрябав борідку:

— То я хіба на Дніпро у плавні... Мої хлопці рибу люблять...

— Та звичайно... Ви у плавні... Кваша із третім курінем — у свої ліси за залізницю. Лекше прохарчуватися, тай увагу ворога на різні місцевости розіб’єм. Треба тільки бути готовим, як би прийшла потреба знову зібратися.

Увечері Мамай і Кваша повели свої курені кожний у свій бік.

Другого дня голова повстанкому і Терехів заявили, що вони від’їжджають на партійну роботу до міст. Поїхали.

Прибули хлопці, що відвозили раненого отамана Деркача. Вдалося добре. Половину дороги до Єлісаветграду — їхали із... будьоновським обозом під охороною червоної кінноти, щоб „бандити“ не напали. Лікар, що був при тому обозі — перев’язував рани, а воєнком, у якомусь селі, навіть промову до селян вшкварив, демонструючи раненого отамана Холодного Яру, як жертву „петлюрівсько-бандитського терору“. У Єлісаветграді теж усе пішло щасливо. Операція вдалася. Як тільки отаман набере трохи сили — перевезуть його з совітської лікарні до іншого міста, дальше на Південь, щоб там у своїх людей — вернувся до