Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Та я б і справді краще руки вимив попередньо, – ремонтник знов оглянув долоні й додав: – Книги все ж таки, незручно виходить.
– Ну, як знаєш! Я тобі книжку покажу, де вона стоїть. А ти потім приведеш себе до ладу, в читальний зал запишешся, прийдеш і візьмеш. От і все.
– Краще б на абонемент…
– Нема такої на абонементі, я там усе передивився. Тільки в читальному залі… Ага, ось і вона!
Красильщиков указав на верхню полицю лівого стелажа, потім зняв з-під літери «Б» і продемонстрував товаришеві книжку мемуарів маршала бронетанкових військ Амазаспа Бабаджаняна «Дороги Перемоги» і мотнув головою кудись назад:
– Ну от, вертаймося. Зараз зареєструємо, і я тобі все покажу. Все-все…
– А як ти на неї натрапив?
– Та бач, полюбляю я спогади про війну читати! Недбайла[170] «В гвардійській сім’ї», Кожедуба «Три битви» та «Вірність Вітчизні», Речкалова[171] «В небі Молдавії» по декілька разів перечитав. А тут думаю собі: все льотчики та льотчики, такі самі, як-от я і ти…
– Ну-у-у… я все ж таки більше ремонтник, – скромно потупивши очі, мовив Валерій Миколайович.
– А-а-а, не має значення! В авіації, то й в авіації. На тобі, оформлюй.
Чоловіки саме підійшли до столу бібліотекарки. Доки вона робила необхідні помітки у формулярах – мовчали. Відновили розмову, лише всівшись за віддалений стіл біля вікна:
– Ну, отже, начитався я мемуарів військових льотчиків та й думаю собі: гаразд, отак боротьба з фашистами в небі виглядала – а що ж на землі відбувалося?! Тоді і взявся за мемуари Бабаджаняна. А тут як здрасті – Пивоваров Микола Гнатович! А ти ж у нас теж Пивоваров, чи не так?
– Так.
– І ти у нас Валерій Миколайович, так?
– Так.
– І батько твій, про якого ні слуху ні духу ось уже тридцять п’ять років, – він же комісаром був, так?
– Так, полковим комісаром, – мовив ремонтник якомога спокійніше, хоча при цьому його гладко виголене підборіддя ледь помітно тремтіло, тремтів і тихий голос.
– Ну, тож я й подумав, а раптом це твій батько?! Отож на, читай!
Красильщиков розгорнув книжку мемуарів маршала Бабаджаняна на другому розділі «Війна!» й підсунув її ремонтникові. І той прочитав:
395-м полком, куди я був призначений, тимчасово командував начальник штабу І. В. Артюх. Я з ним зустрічався іще в двадцятих числах липня під Смоленськом, коли дивізія вела важкі бої на західному березі Дніпра. Розумний, діловитий, небагатослівний… Я був дуже радий, що саме такий буде у нас начштабом. Комісаром полку був М. Г. Пивоваров. З ним я познайомився щойно, але було відчуття, що знаємо один одного давно.
Прізвище полкового комісара було двічі підкреслене смужками, продавленими нігтем на паперовій сторінці.
– Це ви, товаришу підполковнику, прізвище підкреслили і куточок сторінки загнули?
Ремонтник підняв погляд на Красильщикова. Тепер у нього не тільки ледь помітно трусилося підборіддя, але також права щока.
– Я, Валерію Миколайовичу, авжеж я.
– Навіщо ви так? Книжка все ж таки…
– Та ти далі читай! – посміхнувся підполковник, дружньо поплескавши ремонтника по спині, затягнутій в темно-сірий комбінезон. І він прочитав:
Коли настала ніч, дивізія почала відхід на лівий берег Дніпра. Супротивник шалено обстрілював переправу. На жаль, знайшлося чимало бійців, які, як і новий командир полку, не вміли плавати.
Організувавши переправу всього особового складу, в воду полізли і ми з Артюхом і Пивоваровим. Пивоваров за першими моїми рухами зрозумів, що мене треба рятувати. Непомітно для себе я опинився на іншому березі й констатував: протягом доби двічі випробувавши свої плавальні здібності, я вже мав деякі успіхи. Втім, констатував я це про себе, не зовсім впевнений в тому, що Артюх та Пивоваров теж дійдуть такого висновку, не знаючи, з чим порівнювати. «Де Фіалка?» – подумав я. Як йому перепало сьогодні, моєму першому вчителеві плавання, моєму першому рятівникові… На війні багато нелегких для людини законів, але є й неймовірно високий в своїй шляхетності: сам потерпай, а товариша рятуй…
– Ти розумієш, Валерію Миколайовичу, що це означає, га?
– Невже мій батько і цей Артюх переправили на собі через Дніпро майбутнього маршала Бабаджаняна?!
Погляд ремонтника зробився трішечки божевільним. Підполковник задоволено мугикнув і охоче підтвердив:
– Означає! Саме це й означає.
– Неймовірно… А ми ж нічого цього не знали. Якого року ця книжка?
– Торік видана. Але це не перше видання, перше вийшло друком в тій же московській «Молодій Гвардії» в сімдесят другому році. Я не звертав уваги на мемуари Бабаджаняна, бо він танкіст, хоча тепер розумію, що слід було звернути. Але ти далі читай, далі!
І ремонтник прочитав те, що було під наступною закладкою:
– Сподіваюся, зараз, Бабаджанян, ти не ображений на наш лексикон? Окопники ми, – закінчив він як ні в чому не бувало.
– «Окопники» – це він для красного слівця, – мовив Пивоваров після відходу Акименка, – ти не вір у цю грубість, показна вона у нього. Знаєш, є такі люди: їм здається, що мужність і мужикуватість – це тотожність. Насправді ж я Акименка зрозумів, він душею вболіває за тебе, за мене, за всіх. Це такий…
Пивоваров зрозумів. Він майстер був розуміти, я – ні. Але, напевно, тому саме він був комісаром, а я стройовим командиром. І вчився у нього осягненню цієї науки «розуміти», розуміти людину. Без удаваної скромності скажу, що, напевно, політпрацівники тому і приятелювали зі мною, що помічали мою старанність в осягненні цієї науки.
– Ти бачиш, що спілкуванню з «окопниками» Бабаджанян вчився у твого батька? – спитав підполковник. – По всьому виходить, що твій батько розумів простих бійців та бойових офіцерів краще, ніж стройовий командир.
– Бачу, – замислено зітхнув ремонтник.
– Цю рису ти, Валерію Миколайовичу, явно від нього успадкував.
– Та я що… Я ж не стройовий командир і не комісар, я із залізяччям весь час справу маю.
– Ну-ну-ну, не прибідняйся! – Красильщиков знов поплескав його по спині. – Ти такий самий товариський і контактний, як і твій покійний батько, кажу тобі! Душа-хлопець, можна сказати… Але давай далі.
Підполковник розкрив чергову закладку й запитав:
– А ти знаєш, що наказ про перейменування дивізії, де твій батько воював, в гвардійську зачитував знов-таки він, а не Бабаджанян?
– Гвардійської?! Ви сказали – гвардійської?
– Так.
– То по всьому виходить, що мій батько був ГВАРДІЇ комісаром?
– Виходить, що так. Але ти читай, читай сам…
І витираючи краєчка очей від уявних порошинок тильним боком правої долоні, ремонтник прочитав:
До 8 вересня небезпечний єльнінський виступ був ліквідований. Ми знов повернулися в свою рідну 127-му…
Верхи їдемо з М. Г. Пивоваровим слідом за головним батальйоном нашого 395-го
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.