Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
До речі, Клара Мусіївна – персона дуже миловидна. Ні-ні, випиті в обід чарки тут зовсім ні до чого! Це чиста правда! І до речі, Альберт Рудольфович овдовів чотири роки тому. А його обидві дочки вже давно виросли й обзавелися власними сім’ями. А йому тепер так самотньо!
Природно, дівиця Демаре розірвала зі щасливицею всі стосунки, дізнавшись, що шляхетного нареченого дівиця Габель знайшла без найменшої допомоги збіговиська перезрілих баришень з Андріївського узвозу. Проте Клара Мусіївна не зважала на подібні дрібниці. Вона просто купалася в довгоочікуваному щасті, готуючись поєднатися з нареченим в його окремій двокімнатній квартирі на Борщагівці!
Зокрема сьогодні, в Міжнародний жіночий день, вони домовилися піти в кіно на «Зорю принадливого щастя»[168]. Це нічого, що показ повторний і що Клара Мусіївна встигла подивитися стрічку ще торік разом з дівицею Демаре! Головне в тому, що картина яскраво демонструвала всю простоту та розкіш життя російського дворянства і, зокрема, шляхетність російських дворянок в поєднанні з неймовірною жертовністю. Прекрасний фільм!
Полишаючи квартиру, дівиця Габель випадково зіткнулася в коридорі з сусідським хлопчиком Спартаком. Відносини з сусідами у неї не складалися ніколи, але сьогодні Кларі Мусіївні було особливо приємно почути від малого святково-піднесене:
– З Міжнародним жіночим днем вас!
– А ти знаєш, що я невдовзі заміж виходжу й переїду звідси до чоровіка? – приязно кивнувши у відповідь, спитала вона й додала: – Твоє парке бажання нарешті здійснирося.
– Знаю, Кларо Мусіївно.
– От кори ти нарешті заведеш котика! Я не забура, як ми сваририся.
То була чиста правда. Коли Спартак навчався ще в першому класі, мама Агата принесла якось синові маленьке сіре кошеня. Нехай вчиться піклуватися про тваринку, бо інакше виросте жахливим егоїстом – так лякала її навчена життям свекруха Галина Опанасівна. Згадавши своє дитинство, в якому чільне місце посідала Хірохіта Єрмолаївна Рабінович, мама зупинила вибір на кошеняті.
Хлопчик перебував у непідробному захваті від крихітного вихованця, натомість Клара Мусіївна постійно переживала за свою ненаглядну канарку: «От виросте ваш Мурзик, пробереться в мою кімнату, витягне мою нещасну Циречку з її крітки й обов’язково зжере! Коти – вони такі бандюги! І що я тоді робитиму на самоті над скривавреним пучком пір’я?!»
Після низки скандалів і намагань старої діви віддавити кошеняті хвоста чудового пухнастика довелося віддати іншим. Спартак тоді зненавидів сусідку з усіма її страхами – дівиця Габель це чудово знала. Проте повівся якось дивно, побажавши: «Щоб ви, Кларо Мусіївно, заміж нарешті вийшли і з нашої квартири щезли! І мене б не чіпали». Вона цього не забула, бо чомусь вважала прокльоном. А виявляється, все на краще…
– Я, мабуть, не котика заведу, – між тим мовив хлопець. – Хоча тепер ви знаєте, що не всіх канарок коти з’їдають, іноді вони від старості вмирають. Але я краще попрошу маму про цуценя. Коли мій дядько Льоня малим був, то у нього була вівчарка Негус. Цей пес на фронті загинув як герой. Але моє цуценя житиме зі мною, бо у нас зараз мир настав.
– І-і-і… як же ти назвеш свого собаку? – поцікавилася Клара Мусіївна.
– Трошкою, от як! – посміхнувся хлопчик. – Трохимом його зватимуть.
Читальна зала бібліотеки Штабу 4-ї повітряної армії Верховного Головнокомандування, Легниця, Нижньосілезьке воєводство, Польща, травень 1976 року
Бібліотекарка раптом підняла голову й подивилася на вхідні двері: їй здалося, нібито в коридорі здійнявся незвичайний шум. Отож коли до читальної зали широким розмашистим кроком буквально увірвався підполковник Красильщиков у супроводі товариша, вона зашикала:
– Тихіше, тихіше, це ж бібліотека! Тут же ж…
– Та ну тебе!
Підполковник різко махнув рукою на бібліотекарку, немовби струшував пил з невидимої поверхні, й додав:
– Тут мужик, можна сказати, розшукав батька-героя, про якого стільки років ні сном ні духом, а вона зі своєю тихістю… з тихішою… Тьху, як його?! А-а-а, все одно усе всім зрозуміло!
– Але ж у такому вигляді в бібліотеку!
Справді, супутник товариша підполковника був вдягнений у темно-сірий робочий комбінезон ремонтника, через що навіть погонів на його плечах видно не було.
– Товаришу підполковнику, а може, я б і справді того… перевдягнувся і руки помив, чи що?
– Валерію Миколайовичу, я щось не пойняв… – Погляд Красильщикова став украй здивованим: – Нащо тобі руки мити, якщо вони у тебе й без того чисті?! Ти ж інженер, ти радіоапаратуру налагоджуєш. Та іншого такого чистюлю ще пошукати треба!..
– Товаришу підполковнику! Я хочу руки помити не тому, що вони брудні. Просто ми ж в бібліотеці… Це ж, вважайте, храм мудрості! Як же можна сюди входити з немитими руками?..
– Валерію Миколайовичу… Ну, ти ж і дивак!.. От зізнайся чесно: ти про батька свого дізнатися хочеш чи ні?
– Та хочу, звісно ж…
– Ну, то в чім річ?
– Але ж вона має рацію… – ремонтник окинув себе невдоволеним критичним поглядом.
– Це читальна зала бібліотеки. Культурний заклад, – якомога вагоміше додала бібліотекарка.
– А-а-а, не видумуйте ви обоє! – махнув рукою підполковник. – Це у вас виходить, зовсім як у Райкіна: «В Греческом зале, в Греческом зале, как вам не стыдно! Ну, селедку развернул у него на плече… А что ему сделается? Двести лет стоял, еще простоит»[169]. Коротше, ми зайняті. Пішли по книжку… А ти поки що, – звернувся він до бібліотекарки, – картку мою читацьку знайди і знов у неї книжку напиши!
– Ту саму?
– Ту саму, авжеж, ту саму! А ми тобі книжку зараз винесемо.
– От тільки не просіть більше її на винос! У нас же читальна зала все ж таки, а не бібліотечний абонемент.
– А чого ж це ви настільки невдало книги розподіляєте між читальною залою та абонементом, що найцікавіше звідти навіть винести не можна?
Бібліотекарка лише руками розвела.
– Ну от, не знаєш, а до нас претензії пред’являєш, – кинув Красильщиков трохи зверхньо і звернувся до супутника: – Ну що ж, Валерію Миколайовичу, ходи за мною. Зараз буде тобі сюрприз! Вважаєш, що тут культурний заклад і храм мудрості? Гаразд, хай так! Тоді тримай руки по швах і книжок не торкайся!
– Та не буду, звісно ж, не буду.
– Ну, отож ходімо.
Проте щойно вони опинилися в проміжку між довжелезними книжковими стелажами, як підполковник змовницьки підморгнув супутникові:
– Не переймайся, Валерію Миколайовичу, це я для гримзи цієї сказав, щоб її заспокоїти. Бо у неї чоловік – полковник, якщо ти не знаєш, тому зайве конфліктувати з нею не варто. Але книжку ти бери, чого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.