Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

майже на рівні з карібу, за п’ятдесят-шістдесят футів ліворуч і праворуч від переслідуваного. Так, управно і швидко, з убивчою точністю, зграя сформувала кордон з іклів, для уникнення яких був тільки один шлях — уперед. Для карібу повернути бодай на півградуса праворуч або ліворуч означало б неминучу смерть. Обов’язок ватажків — звести кінці підкови, а потім одному з них чи обом разом треба було кинутися на оленя й перегризти йому сухожилля. Уся зграя нестримною морською хвилею завалиться на жертву, і всьому настане кінець.

Барі опинився в самому кінці підкови, тож був найдалі від карібу, коли мала настати розв’язка цієї гонитви. Але рівнина раптово круто уривалася вниз. Прямо попереду була водойма, а в ній тихо блищали зимові зорі. Самого тільки погляду на неї було досить, щоб у карібу ще шаленіше забилося серце. Сорок секунд останнього ривка до життя, усього лише сорок секунд величезних зусиль — і він уникне, здавалось би, нехибної смерті. Барі раптово відчув це й схвильовано ще швидше побіг разом зі своїми побратимами на оленя. Один із ватажків полювання зробив випад до сухожилля молодого оленя і схибив. Тоді спробував другий вовк — і цей не влучив.

Іншим вовкам забракло часу, щоб зайняти їхні місця. Барі чув, як карібу важко стрибнув у воду. Коли вовчук приєднався до зграї, що тепер скидалася на несамовиту гаркучу юрбу, молодий олень Напамус був уже далеко в річці, неухильно пливучи до протилежного берега.

Саме тоді Барі опинився біля Магіґан. Вона важко дихала, червоний язик вивалився з пащі. Побачивши його, вона клацнула зубами й забралась усередину виснаженої й розчарованої зграї. Вовки були в жахливому настрої, але Барі цього не розумів. Непісе привчила його до води, він плавав у ній, як видра, тож йому було невтямки, чому ця вузька річка повинна їх зупинити. Вовчук підбіг до води й увійшов у неї по черево, озираючись назад, на дику юрбу, і дивуючись, чому вона не слідувала за ним. Аж тут усі помітили, що він був чорний, ЧОРНИЙ! Барі знову вернувся до них назад і вперше побачив, що на нього дивляться з величезною підозрілістю.

Неспокійні рухи води припинилися. Щось нове й цікаве тримало всіх у напрузі. Ікла різко заклацали. Трохи далі на рівнині Барі побачив Магіґан, що стояла поруч великого сірого вовка. Вовчук знову підійшов до неї, і цього разу вона не втекла, а лише прищулювала вуха, поки він нюхав її шию. А потім із лютим гарчанням різко кинулася на нього. Її зуби глибоко вп’ялись у м’яку плоть його плеча. З несподіванки й болю він заскавчав. Дальшої миті на нього накинувся великий сірий вовк.

Від нової несподіванки Барі відскочив назад, але вовк уже міцно схопив його за горло. Утім, недаремно він успадкував від батька плоть, кістки й сухожилля. Уперше в житті Казанів син бився так само залюто, як батько того страшного дня на вершині скелі Сонця. Барі був молодий і ще мав навчитися розумної стратегії ветерана. Але його щелепи скидалися на залізні обценьки, у серці раптом з’явилася сліпа лють і бажання вбивати, що взяло гору над почуттями болю та страху.

Цей двобій, якби він відбувся чесно, міг би закінчитися для Барі перемогою, навіть попри його юність і недосвідченість. Уся зграя повинна була чекати — такий закон: чекати, доки один із протиборців програє. Але Барі був чорний. Він чужинець, прибулець, до того ж на нього звернули увагу в ту мить, коли їхня кров була гаряча від гніву й розчарування вбивць, що випустили свою здобич. Другий вовк зрадницьки напав, ударивши Барі збоку. І в той час, як вовчук повалився в сніг, тримаючись зубами за ногу свого першого ворога, уся зграя накотила на нього суцільною лавиною.

Від такої атаки молодий олень не прожив би й хвилини. Але завдяки щасливому випадку Барі опинився під своїми першими двома нападниками й під захистом їхніх тіл уникнув небезпеки бути розірваним на шматки. Він усвідомлював, що бореться за своє життя. Над ним скакала, кружляла, гарчала звірина юрба. Вовчук відчував біль від зубів нападників; його зчавили; здавалося, що сотні ножів розрізали його на частини, однак у цей час жаху й безнадії він не видав ні найменшого звуку, ні найменшого стогону чи скаву.

Усе закінчилося б за півхвилини, якби боротьба була не на самому краю водойми. Підмита весняними паводками, ця частина берега раптово просіла, а з нею впав Барі й половина зграї. В одну мить Барі згадав про воду й утечу карібу. Вовчук звільнився від зграї, стрибнув над сірими спинами своїх ворогів та опинився в глибоких водах струмка. Позаду нього в повітрі клацнули щелепи декількох вовків. Так ця маленька річечка, що мерехтіла в променях місяця й зір, урятувала від смерті спершу карібу, а тоді й Барі.

У цьому місці потік був завширшки менше ста футів, але Барі довелося докласти немалих зусиль, щоб його переплисти. Поки він не виповз на протилежний берег, то не відчував сповна тяжкості своїх травм: одна з задніх ніг не рухалась, ліве плече було розірване до кістки, голова й усе тіло вкрилися безліччю ран. Коли вовчук повільно волочився від потоку, то лишав за собою на снігу яскравий багряний слід. Кров сочилася з пащі. Вона стікала вниз по лапах, боках і животі, капала з вух, одне з яких було чітко розрізане на два цалі, ніби ножем. Усі інстинкти в ньому завмерли, сприйняття речей було затуманене, ніби перед очима впала пелена. Він більш не чув віддаленого виття розчарованих вовків по той бік річки, не відчував ні місяця, ні зір. Напівмертвим ледь доплентався до ліска з карликових ялин, підліз під одну з них і впав знесилений долі.

Усю ніч і до полудня другого дня Барі пролежав нерухомо. Його тіпала лихоманка. Здавалося, смерть забере його до себе будь-якої миті. А тоді хвороба повільно відступила, і життя перемогло. Опівдні він вийшов, хоч був ще слабкий і хитався на ногах. Задня нога все ще тяглася, його переповнював біль. Та дарма, це все одно був чудовий день. Сонце дарувало тепло, сніг підтавав, небо було, як велике синє море, і потоки життя знову тепло струменіли в жилах Барі. Але тепер усі бажання раптом змінилися. Його великі пошуки закінчилися.

Червона лютість з’явилася в очах Барі, коли він загарчав у напрямку вчорашнього бойовища з вовками. Вони більше не були його побратимами, його однокрівцями. Ніколи більше поклик не заманить