Читати книгу - "Велике плавання"

До того ж наші запаси смоли вичерпались, а тут не було дерев, з яких можна було гнати смолу. Тому судна наші раз по раз починали протікати; взяті в дорогу сухарі промокли і запліснявіли, а інших харчів у нас не було.

Матроси вже більше не повертались на корабель, навантажені харчами. Провадячи розвідку на березі, ми вже не зустрічали джерел з питною водою. Нестача питної води і плодів призвела до того, що серед нашої команди спалахнула цинга.

Оскільки ми були голодні, нам довелося споживати черепах, хоча це і нечисті тварини, а також голубів, хоча цих святих птахів заборонено їсти. Адмірал сказав, що господь бог простить нам ці гріхи, бо нас змусили до цього обставини.

На низинних і болотистих берегах ми не зустрічали ознак житла, але на горах подекуди можна було помітити багаття, дим і якісь рухливі постаті. Одначе віддаль до гір була велика, а матроси наші надто ослабли від голоду і хвороб, щоб здійснити таку подорож. Берегова лінія почала помітно звертати на південний захід.

«Коли берегова лінія Азії почне звертати на південний захід, — сказано у Мандевілля, — відкриється золотий Херсонес стародавніх, що нині називається півостровом Малаккою».

Ще трохи зусиль, і ми здобудемо славу, перед якою збліднуть жалюгідні відкриття португальців. Висадившись, ми побачили на березі рештки багаття, а на піску — чіткі відбитки ніг. Сліди вели вглиб острова; видно було, що по піску тягли щось важке, можливо, човна. Невже тут пройшов Орніччо?

Зустрівши на березі дикуна, жалюгідне кволе створіння, ми почали з ним розмову і з його знаків довідалися, що місцеві жителі харчуються морською травою і морськими слимаками і що в цих краях побував човен з чотирма людьми. З них одна була жінка, а один — чоловік з білою шкірою. Ми чимало поморочилися з індіанцем, поки добились од нього ладу.

Дикун привів з собою дружину, таку ж малорослу кволу істоту, і вона знаками ствердила, що люди, які висадились тут, взяли човна на плечі і вирушили вгору по берегу у напрямку гір.

Почувши пояснення індіанців, адмірал вирішив негайно послати на розшуки Орніччо загін, але люди нашої команди були так змучені хворобами і голодом, що на них боляче було дивитись.

Увечері цього дня пан покликав мене до себе в каюту.

— Франческо, чи любиш ти свого друга настільки, щоб один вирушив на розшуки? — спитав він.

У першу мить думка про те, що я самотній опинюсь у цих диких краях, налякала мене, але я мовчав, чекаючи, що скаже адмірал далі.

— Посилати на берег кількох людей я не збираюсь, — вів він далі. — Ці люди не розуміють, що являє для нас Орніччо. Цілком слушно вони зміркують, що заради однієї людини не слід занапащати цілий загін. І справді, вони всі так змучені лихоманкою і цингою, що водяні випари тутешньої місцевості доконають їх остаточно. Грунт тут болотистий і грузький, але де може загрузнути цілий загін, легко пробереться одна людина. Тобі я зможу видати на дорогу трохи сухарів, а забезпечити провізією кількох чоловік майже неможливо. Мені ж самому необхідно далі обстежувати береги, бо я не повернусь в Ізабеллу, поки не переконаюсь, що ми перебуваємо поблизу берегів Катаю. Якщо ти не відважишся один вирушити на берег, я не буду наполягати, — додав адмірал, — але тоді важко передбачити, щоб ми коли-небудь зустрілися з твоїм другом.

— «Мавр не може помилятися», — відповів я фразою, яка останнього часу стала у пана прислів'ям. — Я, звичайно, вирушу в дорогу, месіре адмірал, але, якщо я загину, скажіть Орніччо, що я до самої смерті турбувався про нього.

— Навіщо тобі гинути? — сказав пан ласкаво. — Народ тут сумирний і полохливий; якщо ти доберешся до гірських жителів, вони приймуть тебе прихильно і гостинно, що властиво для мешканців Куби. Наша флотилія буде весь час повільно просуватися вперед, а ти будеш іти в тому ж напрямку, але суходолом. Якщо нам більше пощастить і ми раніше від тебе довідаємось про Орніччо, тобі негайно дамо знак пострілом з бомбарди[115], а наздогнати нас не становитиме для тебе великих труднощів.

Взявши з собою у мішок трохи підмоклих сухарів, перекинувши за плече про всяк випадок легку аркебузу, я швидкими кроками рушив у дорогу.

Волога виступала з грунту під моїми ногами, і, оглянувшись, я побачив довгий ряд слідів, заповнених водою.

Єдина турбота про те, як би мене тут не звалила лихоманка, хвилювала мене, і я гаряче благав бога, просячи його зміцнити мої сили.

Тільки надвечір я добрався до невеликого індіанського селища. Підіймаючись час від часу на узвишшя, я бачив перед собою нашу невелику флотилію, що рухалася в тому ж, що і я, напрямку.

Мешканці селища зустріли мене гостинно і почастували печеною на камінні рибою. Ніякі чутки про білих людей не досягали цих відлюдних закутків. Відпочивши трохи, я вирушив далі.

Другий і третій день, не зупиняючись, провів у дорозі, і на ранок четвертого дня залишився вже без будь-яких харчів. На північ від долини темнів ліс, а в лісі, звичайно, було багато дичини, але я боявся відійти убік; флотилія хоч і рухалась в тому ж, що і я, напрямку, але відстань між нами щодня збільшувалась, бо я не міг змагатися у швидкості з судном, що йшло під парусами.

П'ятого дня, змучений голодом, я нарешті відхилився убік від свого шляху і, підстреливши папугу, вгамував голод сирим м'ясом. Вода в струмку, з якого