Читати книгу - "Роман шукає"

Та він помер. А смерть нічого не міняє і не виправляє…

Свята як не було. Вони вискочили на вулицю всі шестеро: Ігор, Славко, Мартин, Гоша, Маша і Ямришко. Гоша щось стривожено прошепотів Маші на вухо, і та голосно відповіла:

— Будь обережний… А Костика я одного не залишу. Я вас тільки проведу.

Вони сунули вузькою, вибоїстою вуличкою до центральної магістралі. Погода змінилася, хмари піднялися, порідшали. Славко спочатку не міг зрозуміти, чому навколо стало так ясно, аж потім збагнув: сніг! У повітрі це був навіть не сніг, а якась прозора паморозь, та вулиці, дахи будинків, навіть паркани й гілки побіліли.

За рогом пролунала автоматна черга. Хлопці звично напружились, але Гоша заспокійливо зауважив:

— Старий дизель.

Пострілюючи й чхаючи синім димом, на вулицю викотилася латана-перелатана трофейна машина ще із залишками камуфляжу, — зелені й жовті смуги химерно наповзали одна на одну по її бортах та кабіні.

— Стій! Стій! — закричали хлопці, розмахуючи милицями.

Водій зупинив машину, але мотора не заглушив, і тепер вихлопна труба погуркувала одиночними пострілами.

— Браток, підкинь до госпіталю!

— Не можу, хлопці. Це ж вам туди, до Дніпра, а мені зараз праворуч повертати, на товарну станцію.

— У нас товариша вбили, — сказав Ігор. — Лейтенанта Голобородька, льотчика. Прямо в госпіталі.

— Хто ж це його?

— Ще не знаємо.

— От біда. — Водій на хвильку зняв свого танкістського шолома, пошкріб п’ятірнею потилицю, а потім рішуче запропонував: — Сідайте! До Хрещатика я вас дотарабаню, а там на трамвай пересядете. Мені там не проїхати…

По Хрещатику вони пробиралися стежкою між руїн. То там, то сям бовваніли ще зварені з рейок сталеві йоржі, колючий іржавий дріт обплутав руїни, як хиже огудиння війни. Сніг, хоч який би лапатий та густий він був, не міг присипати ці страшні руїни…

Милиці роз’їжджалися на слизькій стежці, під пахвами саднило, піт заливав очі. Ігор думав про людей, що житимуть колись на новому Хрещатику. Якими вони будуть, ці люди? Важко й уявити зараз, але одне Вербицький знав напевне: вони забудуть, як було холодно й голодно їм, нинішнім, і нікому не ятритиме душу звістка про те, що під Новий рік у госпіталі вбили льотчика Голобородька…

Тільки-но почався сорок шостий… В цьому році Ігореві мине двадцять. Не скоро, правда, аж наприкінці року. Але він уже пройшов війну, кинувши в пащу смерті тільки шмат живого тіла. І залишився живий. І житиме… І, може, доживе й до п’ятдесяти. Коли ж це йому мине п’ятдесят? Аж страшно подумати: у тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятому! Яке ж життя тоді буде?.. А Юнкерс не зустріне вже й сьогоднішнього світанку…

При вході в госпіталь їх перепинив міліціонер:

— Ваші документи!

— Які документи? — округлив очі Славко.

— Ось наші документи, — потряс милицею Ямришко. — І ось, — показав він на Гошині чорні окуляри.

Але міліціонер викликав чергову санітарку.

— Це наші, — сказала вона. — А цей, — про Ямришка, — хоч і виписався, але теж у нас лежав.

У вестибюлі юрмилися інваліди, між ними, пристаючи то до однієї групки, то до іншої, сьорбали носами офіціантки, посудомийки, плакали санітарки й сестри. Славко ніяк не міг змиритися з тим, що сталося, кидався то до одного, то до другого, хапав за рукави, заглядав у вічі:

— Як же це так? На смерть? Невже на смерть? Не може того бути…

Нарешті Славко побачив похмурого, втомленого Дранишникова й кинувся до нього:

— Товаришу старшина, ви ж тут були, як же це? Невже справді на смерть? А може, він живий? Може, тільки поранений…

— Кров’ю він сплив, де там уже жити…

Славкові все одно не клалося голови, що Голобородька нема серед живих. Що ж це таке? Звичайно, Мартин якось пригрозив Юнкерсові, що вб’є його. Та чого люди не кажуть зопалу! Хіба ж можна вбити живу людину? Війна ж давно закінчилася… Звичайно, і в мирний час усе може статися. Але як могли Юнкерса вбити, коли Славко бачив його лише кілька годин тому, і той був живий, веселий, зухвалий… За коротке своє життя Славко бачив багато смертей. Бувало й так, що цигарку прикуриш, вона в тебе ще й догоріти не встигла, а того, хто дав тобі прикурити, вже несуть під шинелькою… Але то була війна. І Славкові тоді здавалося, що настане час, закінчиться війна і люди взагалі не будуть помирати. Та ось війна закінчилась, а Юнкерса не стало…

Славко крадькома глянув на Мартина своїми круглими очима. Він думав про те, як, мабуть, зараз кепсько на душі у товариша. Як воно все дико збіглося… Мартин з кам’яним обличчям дивився прямо перед собою. Тільки вилиці набрякли. Мимоволі відчував на собі короткі, цікаві погляди.

Рантом Ямришко розкрилив на собі куфайку так, що гудзики полетіли, і заголосив, як баби на проводах:

— Льотчик був! Німців збивав! Ногу йому в повітряному бою одбили — живий зостався. Друг був, однополчанин, бойовий товариш… Куфайку оцю мені справив, галіфе діагоналеве, а тут його паршивою косою зарізали! Хай оцей латиш скаже, хто це зробив. Він же йому погрожував! — Ямришко показав пальцем на Мартина. — Усі ж чули!

Дранишников легко розвернув Ямришка обличчям до себе.

— І ти чув? — спитав він з погрозою.

— Хоч сам і не чув…

— А коли сам не чув, то не бовкай. І взагалі помовч. Гудзики он краще позбирай.

Ямришко розгублено закліпав і раптом побачив Щербину:

— Ось для чого ти, когут репаний, косу з Німеччини притарабанив! Щоб мій друг, бойовий льотчик, смерть собі від неї знайшов!

— Це ти, Ямришко, облиш, — неголосно, з гідністю промовив Щербина. — Не зброю я привіз — косу.

— Товариші! — оголосив