Читати книгу - "Скляне прокляття"

— Накиваймо п’ятами звідси, швидше! — сказав Патрик. — А то й самі зробимося їхньою поживою!

Гаррі й ірландець уже ладні були розвернути коней, коли до вух Макса долинув звук, що не був схожим на вищання собачої зграї.

— Хвилиночку! Здається, я чую голос людини. Комусь потрібна допомога.

— Людина? — вершники перезирнулися. — Чи бува там не Уїлсон?

Мисливець на метеорити опинився у пастці. Гієнові собаки не давали йому ступити й кроку. Особливо знахабнів ватажок зграї, хитрий і злостивий звір. Уїлсон уже кілька разів штрикнув його вістрям шпаги, проте або ця тварюка не відчувала болю, або шкура в неї була такою грубою, що клинок не завдавав їй ніякої шкоди.

Близько чверті години він відбивав атаки хижаків, проте сили його потроху вичерпувалися. Собаки поводилися так, як і завжди: вони здійснювали нескінченні несправжні атаки з усіх боків, чекаючи, поки жертва знесилиться, захищаючись, і лише після того збиралися завдати вирішального удару. Те, що Уїлсон знав про цих тварин, не дуже втішало. Дослідники розповідали, що ці собаки не дуже полюбляють стерво. Тож, аби м’ясо якомога довше залишалося свіжим, вони не вбивають свою жертву, а збивають її з ніг і розривають іклами черево. Після цього вже беруться до інших частин тіла. Уїлсон знав, що з розпоротим животом людина здатна прожити досить довго — кілька годин, а, можливо, й днів. Це й справді мученицька смерть!

Але з ним цього не станеться. Краще вже самому настромитися на шпагу. Принаймні, така смерть буде швидкою й не надто болючою.

Він уже приготувався було відбити чергову атаку жовтих псів, аж тут звідкілясь пролунав постріл. Почулося жалісне скавчання, один із собак упав. Наступний постріл уколошкав другого. Зграя занервувала. Ватажок принюхався, але дощ змивав усі запахи. З боку узлісся гримнули ще два постріли, й собаки почали відступати. Нарешті, ватажок коротко дзявкнув, і за цим сигналом звірі кинулися геть.

Відсапуючи, Уїлсон зіперся на шпагу.

Із-за баобабів виїхало троє вершників, і він зі здивуванням упізнав у них Гаррі Босуелла, Макса Пеппера й Патрика О’Ніла. Патрик тримав у руках рушницю, яка ще димилася. Уїлсон укинув шпагу в піхви й попрямував до своїх рятівників.

— Ви нагодилися саме вчасно, — через силу усміхаючись, мовив він. — Радий тебе бачити, Патрику. Ці тварюки, мабуть, збиралися мною повечеряти, й ви з’явилися буквально в останню хвилину. Прошу, сідайте і складіть мені компанію, хильнемо по чарочці. Якщо, звісно, нам пощастить упіймати мого коня.

— Ані руш! — Дуло рушниці дивилося точно в груди мисливця на метеорити. Очі Патрика були холодними, як сталь. — Вас заарештовано, сер. Максе й Гаррі, будьте ласкаві, зв’яжіть містеру Уїлсону руки і прив’яжіть кінець мотузки до мого сідла. І заради вашої ж безпеки, сер, не раджу вам опиратися.

Мисливцю на метеорити здалося, що все це йому почулося.

— Що ви хочете робити?

— Ми відведемо вас назад. А там уже знайдемо когось, хто вирішить, що з вами робити.

Уїлсон уже ладен був подумати, що це жарт, але обличчя Патрика О’Ніла не давало підстав для сумнівів, що він говорить цілком серйозно.

— Що за дурня? — обурився він. — І відколи ти тут розкомандувався?

О’Ніл розправив плечі й сухо усміхнувся.

— Від того моменту, як узяв на себе керування експедицією. Після загибелі Арчера й вашого дезертирства я виявився найстаршим за рангом серед тих, хто залишився.

— Дезертирство? Ти просто з глузду з’їхав! — Уїлсон і досі сумнівався, чи бува не є розіграшем усе, що тут відбувається. Ірландський гумор, як відомо, досить своєрідний. — Просто смішно сказати, — фиркнув він. — А тепер мерщій злазь на землю. Якщо допоможеш мені спіймати моїх коня й мула, то я, можливо, й не згадуватиму цей дурний інцидент. А якщо ні — молися Богу за свою шкуру. Я й досі командую експедицією, тож не сподівайся, що я подарую тобі таку нечувану зухвалість.

— Ви — нікчемний боягуз і дезертир, — незворушно заперечив Патрик. — Нікого не сповістивши, ви залишили загін, а це карається арештом і тюремним ув’язненням — це ваші власні слова. Тому не примушуйте нас застосовувати силу й будьте ласкаві підкоритися наказу.

— Нічого ви мені не зробите, — Уїлсон вихопив шпагу. — Першого ж, хто спробує мене схопити, я заколю, як свиню.

Гримнув постріл. Рука мисливця на метеорити смикнулась, а шпага відлетіла далеко вбік.

О’Ніл опустив рушницю.

— Не робіть дурниць, сер. Ви завжди вважали, що я нікудишній стрілець. Тож наступна куля може серйозно пошкодити якусь більш важливу частину вашого тіла. А тепер — руки вгору!

Шарлотта з сумнівом поглянула на купу дрібних деталей, над якою схилився Гумбольдт. Перед ученим лежали обидва лінгафони, розібрані до останнього гвинтика. Його чоло перетинала глибока зморшка. Вчений прикусив нижню губу. Чи вдасться йому змонтувати з цього мотлоху те, що він задумав?

Часу залишалося катастрофічно мало. Якщо нічого не вийде, зелені кристали доберуться безпосередньо до скельного мосту, й догони його зруйнують. Декілька найдужчих воїнів чекали сигналу, щоб гуртом налягти на важелі, які керували канатами й противагами механізму, що був призначений для руйнування мосту. Якщо догонам удасться привести його в дію, останній зв’язок із світом буде втрачено.

— Як справи, дядьку? — нетерплячо запитала дівчина. — Убіре щойно сказав мені, що, за даними розвідки, деякі моноліти вже займають головну стежку, що веде до мосту.

— Трохи потерпи, люба. Мені ще треба видалити один рулон магнітної плівки із пам’яті великого лінгафону й зібрати докупи інші деталі. Цей пристрій потребує забагато енергії. Все, що мені зараз потрібно, — зразки догонських співів, налаштування на необхідну частоту звуку й досить потужний динамік. Решта нам ні до чого.