Читати книгу - "Містичний вальс"

— Та я не в парк. Я тут одного дідуся хочу провідати… дізнатись, як у нього справи. Він зупинився в «Замку Лева».

Хлопець присвиснув.

— Люба пані, нічого вам туди йти — тільки час змарнуєте. Якщо ваш дідусь зупинився у «Замку Лева», то справи у нього добре. Я б сказав, прекрасно. Ви хоч уявляєте, скільки там коштує номер… він у якому мешкає?

— У напівлюксі.

— Шоколадно, — видав парубок, ледь не облизуючись. — Прийміть мої запевнення, що у того старого справи йдуть значно краще, ніж у мене.

— Не те, щоб я вам не вірила, юначе, — ні до чого не зобов’язуюча балачка хлопця подіяла на Лану, наче теплий плед, і дівчина зігрілась та розслабилась, — проте я все ж волію переконатись в цьому особисто.

— Бажання леді, — парубок засміявся, розводячи руками — мовляв, проти жіночого свавілля я безсилий.

Він провів її до дверей одного з особняків, в яких розташований готель, обережно, шанобливо — аби вона, не дай Біг, не подумала поганого — підтримуючи її під лікоть на крутих сходах, і зупинився, чекаючи, доки вона увійде у вестибуль. Та Лана вагалася — їй хотілось сказати хлопцю щось добре, тепле, подякувати якимись особливими словами за те, що він згаяв стільки часу заради практично незнайомої людини, проте, як на гріх, нічого доброго на думку не спадало. І тоді Лана простягнула йому руку і просто сказала:

— Дякую.

Юнак схилився над її рукою так низько, що ледь в попереку не зламався, ніжні вуста на мить торкнулись шкіри.

— І вам спасибі.

— За що ж?

— За прогулянку. Ви така гарна. Даруйте, якщо я ляпнув щось не те — ну, тоді, про каблучку…

— Все добре. А як же тебе звуть, рятівнику?

— Ну, я ж не врятував. Намагався тільки. Ви б і без мене впорались. Жінки, — від усміху на щоках у хлопця заграли ямочки, і Лана згадала, де бачила його — миттєво, так, ніби спалах блискавки освітив темне небо її свідомості, — взагалі прекрасно обходяться без мужчин.

— Ну, не так уже й прекрасно, як тобі здається. І все-таки?

— Славко.

— Скорочене від Борислава?

Усмішка збігла з вуст юнака.

— А як ви… ім’я доволі рідкісне. Всі думають — від Ярослава або В’ячеслава.

— А я не думаю, — Лана взялась за металеву ручку і, перш ніж відчинити двері, довго дивилась на молоденького чатового, який першим зустрів її біля воріт Зорева. — Я знаю.

Розкішний номер, у якому замість неї оселився старий жебрак, був порожнім. Причому не таким порожнім, як щойно залишений, де без великої напруги можна відшукати сліди нещодавнього перебування людини, а зовсім порожнім — таким, ніби його прибрали днів зо два тому, а потім у ньому ніхто не жив. І при цьому в кімнаті пахтіло ладаном, мандаринами і хвоєю; нічого дивного в цьому не було б, якби десь на тумбочці біля ліжка лежала забута мандаринка, або шкірка від неї, якби в кутку стояла невеличка ялинка — але ж нічого подібного тут і близько не було. Ні, ялинка була — строкато вбрана, у різнокольорових кульках і цукерках, але штучна, і пахтіти вона не могла, а от звідки взявся запах цитрусових і ладану — то знав, певно, лиш Пан Бог. Лана зайшла ще у ванну, частково з цікавості, частково — тривожачись за старенького; випраної одежі там не було. Ото ще пригода, починаючи сердитись, і радо відчуваючи, що гнів приносить їй бодай тимчасове полегшення, подумала вона — ну і куди подався цей дідусь у вогкому лахмітті, коли на вулиці мороз і мокрий сніг? Чи так уже зрадів, що отримав гроші, що вирішив втекти від гріха подалі, доки та дивачка, що виклала таку суму, не отямилась, не повернулась, і не відняла свій внесок назад? Можливо і таке, проте… чомусь Лані у це не вірилось. Не хотілось вірити, що старець, який з такою вдячністю, не принижуючи своєї і, що дуже важливо, її гідності, прийняв від неї допомогу, міг подумати, що вона пожалкує про свій порив. Проте факт залишався фактом — номер був порожнім, і не скидалось на те, що тут хтось з’явиться. Знизавши плечима, Лана вийшла в коридор.

— Він пішов годину тому.

Зачувши знайомий голос, Лана, що причиняла двері, підскочила і озирнулась, відчуваючи, що мимохіть її вуста розпливаються у посмішці.

— Крістіане! Ти? Що ти тут робиш?

— Я? — вбивчо елегантний у своєму сірому костюмі, та з темно-сірою шовковою краваткою, яку вмів зав’язувати — як неодноразово переконувалась Лана на власні очі — із витонченою недбалістю — Крістіан Мюллер, начальник відділу імпорту ліків і один із співвласників компанії «Острайхфарм», відлипнув від стіни, що напроти номера, і підійшов до неї, привітно сяючи лагідними зеленуватими очима. Губи його, здавалось, навік склалися у сардонічну мефістофельську гримасу — усміх віковічного спокусника, а русяве волосся, розтріпане, як у дворового хлопчиська, різко контрастуючи із загальним офісним виглядом — дорогими черевиками, діловим костюмом — створювало імідж студента, який, прагнучи справити на роботодавця правильне враження, вбрався не у свої речі. Загалом Крістіан був дуже симпатичним, хоч і невисоким, як для чоловіка — одного зросту з Ланою. — Я тут живу. Тимчасово. Зупинився на кілька