Читати книгу - "Скалаки"

Стара, вірна коняка знову пустилася ристю. І саме вчасно, бо один верхівець уже під’їхав так близько, що на санях почули його окрик:

— Стійте!

Ніхто не обізвався. Їржик почув тільки, як іззаду щось клацнуло. Балтазар звів курок пістоля; брязнула об сани шабля, й знов стало тихо, тільки рипіли полозки та свистів вітер, припорошуючи коней і людей дрібним снігом. Балтазарове обличчя вже почервоніло від холоду, сніг налип на густих бровах. Спершися спиною об короб саней, він не зводив очей із погоні. Гусари ще й ще раз закричали: «Стійте!» Передній був уже близько.

— Піджени коней, Лідко! Медушко! Вйо, Медушко!

Та в цю ж мить ударив постріл, і підпряжний кінь став падати. Ще не звалився він на сніг, як загримів другий постріл — цього разу з саней. Гусарів кінь зіп’явся дибки й упав, придавивши собою верхівця. Балтазар умить зіскочив із саней, вихопив шаблю, перетяв посторонки і, ставши знову на полоз, скомандував:

— Їдьмо!

Медушка лишилася сама, однак тягла, скільки ставало сили. Сани, звісно, вже не летіли так, як перше, і гусар швидко наздоганяв їх. Чути було, як він покрикує, підганяючи коня. От він підняв пістоля, розітнувся постріл. Куля свиснула над саньми, пролетіла Балтазарові біля вуха. Лідушка здригнулась і притулилася до Їржика.

— Пробі, дядечку! — скрикнув Їржик. Прикра то була хвилина для нього — гнутися безпорадно й тільки дивитись, як старий вояк самовіддано боронить його та Лідку.

Вдарив другий постріл, за ним іще один. Другий не влучив, третій був Балтазарів. Гусарин якось тіпнувся, нахиливсь набік і злетів з коня. Кінь спинився над ним.

— Ці нам уже не страшні. Але ж їздці добрі, чортяки!

— Дядечку, а вас не вцілили? — поквапно спитали в один голос Їржик і Лідка.

— Поки що ні, дітки, але де той третій... Їх же троє було.

— Він подався полем навперейми; певно, десь застряг.

— Е, дідько його знає... Їдьмо скоріш, як минемо оту яругу, будемо вже безпечні. До кордону недалеко, а там ліс почнеться.

Смеркалося. В надвечірній імлі виднілися тьмяні обриси лісу на кордоні. За лісом здіймалися велетенськими тінями гори; над усіма ними височів розложистий Бор. Дорога збігала вниз, в’ючись попід крутим засніженим узгір’ям. Сніг посипав густіше, вітер дужчав. Стомлена Медушка ледве бігла. Щоб їй було легше, Балтазар зіскочив із полоза й побіг за саньми, набиваючи похапцем пістоля.

— Ура-а! — пролунало десь угорі над утікачами. Всі стрепенулися: на кручі маячіла крізь сутінь і завірюху темна постать верхівця.

— Ліворуч! — гукнув Балтазар, скочивши знову на полоз. Він вирішив звернути з дороги в поле, щоб оддалитись од вершника. Та щойно стих його голос, як ударив постріл; Медушка рвонулась і зіп’ялася дибки.

— Біда! — буркнув Балтазар і вихопив шаблю, бо пістоля не встиг набити. Він зрозумів, що вірну конячину поранило. Та Медушка не впала на сніг, а бігла далі, хоч дорогу позначав кривавий слід.

— Стійте! — ревнув гусар. Бачачи, що кінь не падає, він намірився добре і вистрілив ще раз; та скільки не дивився вслід саням, на них ніхто й не ворухнувся.

— А, сто сот чортів! — вилаявся старший гусарин, зрозумівши, що не зловить утікачів. Потім озирнувся навколо: по товаришах його в присмерку й заметілі не видно було ані знаку. Він опинився на цій кручі, бо пустивсь переймати сани, не знаючи місцевості. З’їхати вниз по засипаному глибоким снігом схилу годі було й думати. Об’їздити кружним шляхом — задалеко, та й небезпечно було переслідувати втікачів самому в тих лісах, що до них уже наближалися сани. От вони вже зникли з очей, сховалися в чорному лісі. Гусар сердито сіпнув за повід і повернув коня. Вернувшись на путівець, він наздогнав пораненого товариша, котрий, очунявши, їхав назад до села. Незабаром вони натрапили й на третього, що й досі лежав під застреленим огирем. Невесело скінчилася їхня погоня.

Діставшись до «Скелі», вони побачили своїх друзів п’яних, як ніч. Двоє вже спали на лаві, інші двоє ще горлали пісень.

— Де той мугир, що нам відчиняв? — гримнув старший.

П’яний гусарин, безтямно водячи очима, проварнякав:

— Десь тут... десь нема...

Ванєка не було, він щез, як у воду впав.

Тільки під лісом, коли гусара вже було не видно й не чути, Балтазар укинув шаблю в піхви. Аж тепер його пронизав гострий біль: по білому плащі струміла тепла кров і, капаючи на сніг, зливалася з кривавим слідом вірної Медушки. Salva guardia був поранений. Коли його догнала куля, він тільки сперся сильніше на короб саней і стояв твердо з шаблею напоготові, боячись, що гусар усе-таки відважиться переслідувати їх. Із рани била кров.

Сани спинились.

— Їдьмо далі! — звелів старий, притискаючи рану на грудях рукою, щоб спинити кров. Він не хотів,