Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я зостануся тут, господарю, забавлю їх.
— Гаразд. Лідко, сідай у передок! Ну, бувай, Ванєку. Ми їдемо до кордону. Що тобі робити, сам знаєш.
— Хай вас бог береже!..
Бартоньова плакала. Їржик кивнув Ванєкові на прощання головою, Лідка подала йому руку.
Балтазар, ставши ззаду на полоз, сіпнув за віжки і вйокнув.
— Прощавай, «Скеле»,— муркнув він, виїздячи з двору, й оглянувся на хату. Вірний Ванєк стояв і дивився вслід утікачам. Балтазар кинув оком на шлях; там не було видно нікого. Дорога швидко бігла назад, дерева, кущі тільки мелькали, скалки льоду з-під кованих копит летіли аж на Балтазара. Лідка мусила відвернутись, бабусі дух займало. Балтазар раз у раз поганяв коней, і вони мчали шляхом з гори, мов на крилах. Іншого разу Лідку, може, налякала б така прудка їзда, але тепер вона тільки дивилась на Їржика, питаючи час од часу, чи не болить йому та чи вигідно сидіти. Уждян і не дивився ні на кого, тільки поганяв коней та озирався назад; але вершники на шляху ще не показувалися. За малу хвилинку примчали до села. Бартоньова стала просити, щоб лишили її тут. Лідушка відраджувала її, та стара наполягала на своєму. Уждян тим часом зважив, що її правда — їй же ніщо не загрожує, а коням буде легше.
— Лишу тебе в Кропачека. Скажу йому, хай мовчить. За кілька днів добудешся до нас, ми їдемо до Кладська. А втім, і Лідка може з тобою лишитися.
Дівчина аж скинулась і з тривогою глянула на Їржика.
— Та нехай зостається з Їржиком: хто ж його доглядатиме?
Доїхали до Кропачекового двору; Балтазар спинив коней лиш на мить, поки Бартоньова злізла. Плачучи, дивилась вона вслід саням, що зразу ж за двором звернули в поле. Потім зажурена ввійшла до хати, де її приязно зустрів добрий Уждянів приятель Кропачек.
У ворота «Скелі» сильно загупали. Ванєк, неквапно перейшовши двір, одчинив і побачив сімох страховидних верхівців. Були то гусари Наундорфського полку. Вони спитали, де господар. Ванєк відповів, що десь поїхав, але скоро вернеться. Гусарський старішій, увійшовши до світлиці, почав розпитувати про парубійка, що нібито також живе тут; він мав на увазі Їржика. Ванєк відмагався: не знає він ніякого парубійка і ніколи тут такого не було. Гусар репетував, грозився, та Ванек затявся на своєму: нічого він не знає. Тоді старший звелів чотирьом воякам злізти з коней і обшукати всю оселю, а сам зайшов до стайні. Коней там не було. Один із вояків показав йому на свіжий слід саней, що тягся од двору в напрямку села.
— Зачув нас і втік! Гайда навздогін!
Четверо гусарів лишилося на «Скелі», а двоє зі старшим учвал помчали до села. Ванєк з досадою дивився їм услід.
— Бісова кавалерія! — бурчав він.— Женуть, як нечиста сила. Хоч би їм бог на який час у головах помутив, щоб загаялися тут, поки смеркне, а там нехай ловлять вітра в полі. Ох,— із полегкістю зітхнув він,— сніг пішов!
Знялася хуртовина: мело дедалі густіше. Гусари, лаючись, повернулися до світлиці, обнишпорили кожен закуток, кожну шпаринку, та не знайшли нічого. Тоді визвірились на Ванєка, щоб дав їсти та пити; Ванєк охоче налагодив їм, що знайшлося, і добув із льоху барильце горілки, котре гусари привітали радісними вигуками. Одіп’явши шаблі й посідавши за стіл, вони жадібно накинулись на їжу, а наївшись, запалили коротенькі люльки й заходились кружляти горілку.
Старий драгун звернув у поле. Дорога була мало в’їжджена, але тим безпечніша. Він правував до кордону Чеського королівства, наміряючись дістатися до Кладська, який недавно відійшов під прусського короля. Туди було добрих дві години дороги, а в таку погоду й ще більше. В тому краю, як і в королівстві, жили чехи, і Скалаки мали там кількох знайомих.
Балтазар часто оглядався назад, однак нікого не було видно. Він уже в думці славив бога за те, що почалась віхола. Та нараз старий смикнув за віжки: він побачив далеко позаду темну цяточку, а за нею другу.
— Лідко, а поглянь-но, чи ти щось бачиш? — звелів Уждян, щоб упевнитись, чи йому не привиділось.
— Здається, їде хтось за нами,— відказала злякано дівчина.
Вона не помилилася: незабаром Уждян розгледів, що то гусари. Вони дедалі наближались, коні зі «Скелі» не могли так летіти, як прудкі гусарські. Вже долинали до втікачів їхні покрики. Було їх троє. От один звернув убік і погнав коня по засніженому полю, певно навперейми втікачам. Скоро він зник з очей у метелиці.
— Їржику, ти добре знаєш дорогу, поглядай, щоб не змилити. Поїдемо на Кончіни, а звідтам на Строужне. На тобі віжки, Лідко, і правуй, як Їржик казатиме. Пильнуйте дороги, назад не оглядайтеся. Понахиляйте голови, сядь ближче до Їржика, попригинайтеся. Стережіться!
— А ви ж як, дядечку? — спитав Їржик.
— Мовчи, слухай, що кажуть! — гримнув Балтазар.
Виморені важкою дорогою коні вже йшли ступою.
— Піджени коней, Лідко!
— Вони вже не можуть.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.