Читати книгу - "Дожити до весни"

Дедалі більше хотілося рухатися – ходити, бігати, навіть танцювати. Очі ловили навколо нові ознаки стрімкого перезавантаження та воскресіння природи, руки шукали роботу. Якось запитала Дмитра, чому в нього немає комп’ютера. Відповів, що його ноутбук у школі – там він більше потрібен. А наступного ж дня приніс його додому. Модем трохи пригальмовував пошук в Інтернеті, але вона відчувала потребу не так блукати електронною павутиною, як працювати на клавіатурі – визріла задумана ще минулого літа, але восени геть закинута тема, «напросилися» кілька ліричних етюдів.

Ранок пролетів біля монітора. Тоді прибрала в кімнаті, погодувала Лютика та Барона. Вирішила до повернення Дмитра приготувати щось смачненьке й для нього. Це буде не обід, бо обідає він зазвичай у школі, – радше підвечірок. Треба позаглядати, які продуктові припаси є в будинку та що з них можна сотворити. Сир, молоко, сметана, яйця, борошно, цукор… Що як подивувати господаря своїми фірмовими налисниками, які так полюбляє її Іриска? От якби ще родзинки та пакетик кориці. Спіймала себе на думці, що вперше, відколи поїхала донька й вона залишилася сама, береться готувати не тому, що треба щось поїсти, аби не вмерти з голоду, а щоб зробити комусь приємність.

Цікаво, як воно нагорі, де ночує Дмитро? Яка там кімната? Піднялася крутими східцями на другий поверх. Власне, це не повноцінний поверх, а мансарда. Такі будинки з мансардами – винаходом французького архітектора Франсуа Мансара – на теренах Західної України набули популярності у тридцяті роки, у період Другої Речі Посполитої. Мабуть, і цей Дмитрові предки звели ще тоді. Кімната простора, але з похилою стелею, яка водночас є і дахом будинку. Обвела її поглядом – ні батареї, ні грубки. Отже, не опалюється. Вочевидь, тут, на горищі, господар проводив час здебільшого влітку. Та оскільки у своїй кімнаті поселив інопланетянку, то змушений був перебратися сюди наприкінці березня, цього року ще не дуже й весняного. Стало трохи совісно: стільки незручностей у людини через неї. Але ж який чоловік – жодного разу навіть не натякнув, що йому тут холодно.

Обійшла кімнату, визирнула у вікно. Згори видно не тільки сад, а й сусідське обійстя за ним і невелике пустирище через дорогу, а далі – черепичну покрівлю залізничної будки, бетоновану платформу, що тягнеться від неї. Колій не видно, мабуть, вони розміщені трохи нижче – такий тут рельєф, у який «вписали» колись залізницю.

Анабель перевела погляд на вузьку шафу навпроти старенького дивана. «Це, мабуть, частина тієї меблевої стінки, що стоїть унизу», – вирішила. І раптом сторопіла. Із привідчинених дверцят стирчала старенька темно-синя валіза у блакитну та сіру клітини… Її валіза?!

Тю на тебе, панікерко, – хіба на цілому світі лиш одна така? Її що, на індивідуальне замовлення Анабель Баскаль виготовлено? Хіба Дмитро не міг купити в крамниці точнісінько таку саму?

Поки наближалася до шафи, щосили намагалася переконати себе, що це не те, про що вона зразу подумала. А коли підійшла й витягнула її з нижньої полиці… Авжеж… Ось наліпка із зображенням веселого Мікі-Мауса – її колись Іриска приклеїла, як вони на Світязь їздили. Ось біла плямка збоку – це вона так намагалася змити залишений в автобусі чорний слід від чиїхось наваксованих черевиків, але перестаралася і стерла фарбу… І хвостик на «змійці» трохи надламаний… Смикнула за нього, заглянула досередини. Все на місці – скрипка, загорнута у м’яку шматину (Хромов не знайшов футляра, загубив його, напевне, серед свого мотлоху), пістолет у дерматиновій торбині, чорна шкіряна сумочка, у сумочці – документи, трохи грошей і рудий конверт із листом від Іриски, так і не невідкритий…

Спочатку Анабель на радощах аж знетямилася: її валіза знайшлася і нічогісінько з неї не пропало! Отже, не треба буде виробляти документи, доводити, хто вона. Потім страшенно злякалася: а звідки її валіза взялася і чому саме тут опинилася? Хто її міг сюди доправити? Страх змінився здивуванням: навіщо цей чоловік і досі називає її інопланетянкою, якщо бачив документи, а отже, добре знає, як цю інопланетянку звати, хто вона та звідки? Що він намислив? Що це за підступна гра така?

Утікати! Негайно! Схопила валізу й кинулася до східців. Спустилася до середини, постояла і повернулася назад. Дістала Ірисчин лист, а валізу поставила на місце. Хай. Він нічого не помітить, а вона завтра із самого ранку, щойно Дмитро поїде на роботу, збереться і вирушить на ту саму залізничну платформу. Грошей на квиток вистачить. Що вона взагалі тут робить майже місяць? Що її тут тримає?

Защеміло серце, забракло повітря. Мабуть, конвалії аж надто пахучі. Винесла керамічну вазочку з кімнати на ґанок, відчинила навстіж вікно. Лягла на канапу й дістала з кишені конверт. Страх прокрався під шкіру, ментоловим холодком потягнувся від пальців до грудей. Що вона зараз прочитає? Який Ірисчин вердикт? Лютик вистрибнув слідом, примостився поруч і замуркотів, ніби хотів заспокоїти.

– Дякую, Лютику, за підтримку! Гаразд, будемо читати разом, – погладила його по голові й тремтячими руками розгорнула лист.

«Привіт, мамо!

Нещодавно скинула тобі лист на електронку, але моє послання наче у відкритий космос полетіло чи в безмежний океан кануло. Телефонувала на мобілку – ти постійно за межею досяжності. Якою ж це безмежною має бути та межа?