Читати книгу - "Дожити до весни"

назавжди, попросту кажучи, кинули, – сидів там, де з ним розпрощалися, і чекав, як вірний пес Хатіко, на свого господаря. Чи, може, господиню… Жінки також бувають жорстокими. Поліз я на дерево… Уявляєте, як воно – на ялину лізти та ще й обледенілу? Руки – до крові, штани опісля довелося викинути. Але зняв його, напівживого, з гілки, заховав під куртку – і додому. Ледве виходив. Ну а оскільки це було в лютому, то з іменем не морочився. Отака от історія.

– Як у Робінзона Крузо.

– Чому це, як у Робінзона Крузо?

– Він же свого П’ятницю у п’ятницю знайшов.

– Але в нього був тільки П’ятниця. А в мене ще є Січень, точніше, Січуня, теж знайда, – я її перед оцим капловухим підібрав, у січні, якраз на Водохреще. Ледве розгледів на снігу нещасне біле створіння, яке вже ледь нявчало. Погляньте у вікно – бачите, яка розкішна кицька у дворі з Бароном бавиться? Біле й чорне, день і ніч, інь та янь… Але Січуня – пустунка, ласунка та вереда несусвітня. Ніяк ми з нею характерами не зійдемося. Вчора знову сосиску просто зі столу поцупила та ще й ображену із себе вдавала. Мабуть, не дуже смачна сосиска. Як поясниш цьому примхливому створінню, що я не ковбасник, сосисок не виробляю, а на приготування чогось смачнішого часу не вистачає? Казала наша шкільна прибиральниця, що їй лагідна киця потрібна, бо дуже самотньо стало. Уявляю, як їм удвох буде добре. Був у мене ще й Грудень, але його також довелося віддати. Тепер він улюбленець нашої математички.

– Провідуєте?

– Кого?

– Грудня, звісно. Ну, заодно й математичку…

– Грудень уже не Грудень, а Піфагор. І йому не до мене – у Тетяни Володимирівни завелися миші, тож тепер він має собі роботу, гідну всякого справжнього кота.

Анабель засміялася. Здалося, вона давно знає цей дім, цього чоловіка й навіть кота, який приніс їй у зубах сріблясту вербову гілочку.

Господи! Як же давно їй ніхто не дарував весняних котиків!

14

Квітень перейшов за свій екватор і хутко побіг до фінішу. У саду перецвіли абрикоси, за ними – вишні. Ось-ось мали рожево вибухнути набубнявілі пуп’янки яблунь. На осокорі навпроти вікна з’явилася пара припутнів – сиділи, притулившись одне до одного, воркували, туркотіли, били сильними крильми об весняне повітря, аж виляски йшли, і чекали, коли дерево закучерявиться листям: тільки тоді ці голуби починають майструвати гнізда.

Рубці на травмованому коліні загоїлися і затяглися новою шкіркою, та й біль під колінною чашечкою майже не давав про себе знати – Анабель лише трохи накульгувала. Вона думала про те, що весняних дощів за час її від’їзду з хутора було мало, отже, вода у Сомикові вже, вочевидь, спала й озеро знову нагадує велику калюжу з кількаметровим шаром сапропелю, укриту тонкою плівкою плеса й обрамлену заростями очерету. І каркас давно забутого кимось човна, як підранена пташка, непорушно чорніє на прив’язі біля берега. І самотній вовк, який таки пережив цю сніжну зиму, блукає десь навколо озера й тужить за своєю вовчицею. Цікаво, як давно він уже без неї? Якщо вона була чистокровкою, а він вовкособ, то пережив її надовго. Але ж так і не знайшов собі пари, бурлакує сам. Розповідь Луки про вовчу вірність колись дуже вразила Анабель. У школі їм читали легенду про лебедине кохання: начебто коли лебідка гине, то й лебідь здіймається високо-високо, а тоді з розгону кидається вниз, бо не може жити без неї. І про лелек і журавлів говорили. А от про вовків… Авжеж, птахи такі гарні, крилаті та й до неба ближче. Їх так просто опоетизовувати. А те, що звір вибирає собі пару на все життя і що його любов також може бути особливою та поетичною, мало кому й на гадку спадає.

Вона так і не втілила свій задум. Тепер уже й не втілить, бо човен аж до наступної весни не вирветься із сапропелю і не випливе на водне плесо Сомика. Чи жалкувала, що так сталося? Мусила визнати: ні, не жалкувала. План втечі із цього світу на палаючому човні через лісове озеро, що визрів тривожними безсонними ночами під час важкої депресії, здавався вже не таким бездоганним і романтичним. Та й нікуди вона тепер не поспішала. Їй так затишно й легко в цьому будинку посеред саду! Легко дихати, легко думати, легко спілкуватися. Не комплексувала, що чужий чоловік бачить її без косметики – перед ним не треба натягати маску, не треба вдавати кращу, ніж вона є, ні зовні, ні всередині. Не потрібно розгадувати і його таємничу чоловічу натуру, немає потреби суворо контролювати й обсмикувати себе, щоб не зачепити в ньому якийсь прихований комплекс, якусь невротичну струну. Він також такий, який є – не грає, не вдає із себе іншого. Іноді вирушає з дому, коли вона ще спить. Але ніколи не забуває приготувати для неї сніданок. «З хворою ногою нічого стояти біля плити, – каже. – А я ж звик, майже все життя готую для себе. То чому б для двох не приготувати?» Іноді повертається пізно, проте обов’язково з якимось бодай маленьким презентом. За кілька днів потому, як вона тут оселилася, купив стільникового: «Раптом надумаєте мені зателефонувати або повідомити щось треба буде. Як же без телефона?». Щодня приносить пучечок якихось весняних квітів – пролісків, крокусів, анемон. Каже, понад усі квіти землі найбільше любить весняні: вони такі непоказні, не крикливі, але саме в них криється дивовижна сила та воля до життя, якої б