Читати книгу - "Вічний календар"

запахом медових плодів айви, розносив солодкавий дух. Живіт Петра з виваленими кишками, звідки витікала липка кров і ранішня їжа, накрили шерстяною хустиною. Пораненого лейтенанта перенесли на санітарний віз, але не довезли. Він втратив багато крові й знепритомнів, не доїхавши до лазарету. Тією ж вуличкою, в яку можна було пропхати тільки ключ, бо така вузька, попри аптеку «Код цара Душана», на сходах якої їли білий хліб Петро з Федором, тиждень опісля повезли на цвинтар нещасного Петра. Лейтенант Петро Урбан закінчив війну з айвою в животі, плодів якої ніхто в поспіху не вийняв. Можливо, з нього виросли айвові дерева, що тепер духмяно пахнуть щовесни. І той запах — через воєводинські рівнини і хребти Карпатських гір гінкі вітри доносять до Митниці. Трапиться диво, коли польська пошта у 1920 році принесе до Баревичів поштівку зі знімком — Петро з товаришем по службі Хаїмом Дермером. Розбираючи кореспонденцію в поштовому відділені містечка Н., поштар виявить сотні залежаних листів та листівок, які далі цього відділення й не пішли. Ось так відправлена фотокартка з листом, датованим 1915 роком, через п’ять років дісталася Митниці.

Федір дочекався темряви. Він підстеріг легку здобич — Попідлідвзеленікукурудзи. Той не очікував побачити Федора. Попідлідвзеленікукурудзи з перестраху ледве ворушив язиком. Але віддихавшись, отямився. Вони пішли до о. Феліштана. Залишивши Критая біля дзвіниці, Попідлідвзеленікукурудзи позаглядав попід вікна парохового дому. Знову почали брехати пси. Збоку горішнього фільварку кавалерійський ескадрон із гуркотом з’їхав до річки. У хліві cкрізь терли рогами об жолоби корови отця Феліштана. Певно, що обидві були ківними. Паніматка Катерина ретельно вела календар тільності, бо отець порався зі своїм садком. Вона розрахувала, що після Пасхи в їхньому господарстві з’явиться приплід. «Який нині день?» — питалася часом паніматка. Отець, думки якого були біля айвових дерев, відповідав не відразу. Він брав із полиці «Календар Руського Народного Союза в Америці на рік звичайний 1914» і, послинивши пучку вказівного пальця, перегортав сторінки. Знаходив місяць і число. «Квітень, — казав до прикладу, — число третє». А тоді знаходив ім’я якогось святого й бідкався, що забув пом’янути під час недільної літургії. «Нічого, — відповідала на те паніматка, — пом’янеш тої, що прийде». І додавала, що реченець для їхніх корів, за її припущеннями, вже надходить. Про це розповів Федорові, повернувшись, Попідлідвзеленікукурудзи. З хліва доносився сопух прілої соломи, перемішаної з коров’ячим лайном і сечею. Піяли чимось сполохані на бантах кури, яких удень відстрілювали солдати, а ночами тягли по оборі куниці. Теплий коров’ячий дух нагадав Федорові батька, Саверка Критая, який повторював, щоби знати, буде твоя дитина, коли виросте, ліворукою чи праворукою — то дивися, якою рукою схопиться за пуцюрину. Усі його хлопці вперше хапалися лівою рукою, а тоді за них хапалася смерть. І тільки один із десяти Саверкових синів, Федір, схопився вперше правою. «Може, тому й вижив», — марикував собі Критай. Федір пригадав, що якось дня, коли йому виповнилося, може, з десять років, батько сказав, що нині вони поведуть до бика сорокату ялівку Ксеньку. Між Ксеньчиними рогами виднілася біла цятка, схожа на віфлеємську зірку. Федір чув, як батько говорив мамі, що ялівка літиться. Вивівши того ранку Ксеньку на обору, спочатку напоїли її. Пила спрагло. З морди тяглася липка зеленувата слина. Старий Критай вів Ксеньку за мотузок, а малий Федьо виламаним із верболозу бучком підганяв. Усі, хто траплявся їм того ранку на шляху, казали помагайбіг. Вулиця, де жили Критаї, знала, що десятирічна корова в них здохла з застряглим у проході ненародженим телям. Ноги теляти стирчали, безсила корова не могла виштовхнути його назовні. Тоді кілька хлопів узяли мотуззя, прив’язали до ніг теляти й витягнули мертвим. А корова, полежавши на оборі до ранку, випустила зелений дух. То трапилося в травні. Мухи з мурахами обліпили вилізлу з проходу сіру плаценту, — і за кілька днів з’їли. Митниця зазвичай збирала гроші погорільцям та тим, хто втрачав дійну корову, допомогла й Саверкові — він купив ялівку.

«Тату, — весело говорив Федьо, — а як Ксенька народит тилє, то буде мати з ким балакати на Свєтий вечир».

«Та вона може балакати і з курми».

«З курми? — засумнівався Федьо. — А про що вона з курми би балакала?»

«Не знаю, може, про сніг».

«А кури знают коровєчу мову?» — не вгавав малий.

«А певно шо знают».

Так вони вийшли на дорогу до фільварку. Там, на панських луках пасся Босяків бик. Критай домовився з Босяком, щоби той також прийшов. Чорний бик симентальської породи, якого Босяк відкупив у Коритовських за грубі гроші, прив’язаний шнурком, поволі ремиґав траву. Критаї підвели ялівку і стали чекати на Босяка. Удалині виднівся панський дім і господарські забудови. А тут, куди прийшли Критаї, — великий лан для випасу худоби форналів Коритовського. Лан збігав через невеликі пагорби до Ставищ. Бик у Федьових очах виглядав грізним. Опустив свою масивну голову, щипнув трави й висрався. Федьо прикрив рукою носа, але смердючий запах швидко порозносили потоки вітру. Босяка чекали, бо минулого року бугай розпоров корову, приведену з-над Дністра. Босяк привітався, витягнув із землі кілок і, не відпускаючи шнура, повів бика до ялівки.

Фельдфебель Критай на третій день непомітно повернувся до Язловця. Розвідав, що другий корпус генерала Васілія Флуґа розквартировано в кількох місцях, і повідомив майора Вінклера й обер-лейтенанта Пфайфера, що в Митниці перебувають підрозділи 26-ої і 49-ої піхотних дивізій, а на фільварку — кінно-артилерійський дивізіон.

[Російська імператорська армія. РИА]

За сто кілометрів від Митниці та Язлівців у колишньому прикордонному Волочиську 2 квітня 1916 року відбулася нарада Південно-Західного фронту. На нараді були присутні командуючий 8-ою армією генерал-лейтенант Калєдін, 7-ою — генерал від інфантерії Щербачов, і 9-ою — генерал від інфантерії Лєчіцкій. Командуючий фронтом генерал Брусілов виклав план майбутньої наступальної операції, затверджений у лютому Ставкою Верховного Головнокомандуючого в Могилеві. Усі командуючі армій висловили сумнів щодо успіху запропонованого наступу. Їхні аргументи Брусілов відкинув. 18 квітня на з’їзді командуючих армій прийняли директиву № 311. На 7-му армію генерала Щербачова, частина якої утримувала позиції саме в місці, що цікавить нас найбільше — Митниці та Язлівцях, покладалася розробка основної наступальної операції. З протилежного боку оборонялися Південна армія фон Боттера. У самих Язлівцях розміщувалися війська австрійського генерала Адольфа фон Ремена. Генерал Дмітрій Щербачов головний удар поклав на 2-ий армійський корпус генерала Васілія Флуґа, якому з правого флангу допомагатиме 3-я Туркестанська стрілецька дивізія генерал-майора Віктора Нагаєва, а з лівого — 2-ий кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Гусейна Хана Нахічеванського. Приготування корпусу Флуґа до наступальної операції розпочалося відразу після ухваленої директиви. До першої оборонної лінії австрійців, котра охороняла Язлівці, з Митниці було не більше двох-трьох кілометрів. Другу ж лінію оборони звели за Стрипою.