Читати книгу - "Син сонця"

розчарований такою розв'язкою, хоч і розумів, що врятувався від видимої смерти. А час спливав, І ось уже помер старий Адгіратга, і Радга, невтішна мати Карни полинула шукати сина… Постаріли й обидві княгині-вдови: Сіта, котрій усе ж таки лишилась якась розрада, та зовсім посивіла від потрійного горя Аматасені. Молодий володар Ангу взяв собі жону кшатрійського роду, згодом одружився вдруге, мав від обох дружин кількох дітей, але все збирав і збирав звістки з Гастінапуру.

А чутки та оповіді про Велику Битву линули землями Бгаратаварші, І безліч співців складало пісні про подвиги воїнів. Сатьясена любив слухати Наля, колишнього суту Карни, котрий і склав пісню про останній бій та загибель свого атіратги. Думав князь Ангу при тому про те, в яких світах блукає нині батьків невпокорений дух.

Та інші пісні складались, аби догодити переможцям, і ось уже почув Сатьясена від захожого співця історію про те, ніби сини Дгрітараштри були втіленням демонів та асурів, а звитяжні Пандави — трохи не живими Богами. Довго не міг заснути опісля того князь Ангу, бо сліпий співець, не знаючи перед ким знаходиться, назвав і Карну втіленням зла. А коли врешті склепились очі Сатьясени, то наснився йому батько в окривавленій блакитній сорочці. Карна ніби намагався щось сказати, та розчув молодий князь лише два слова: Аріяна і Данапрі.

І запросив тоді князь Ангу дванадцятьох брагманів, відомих святим життям, і уважно вислухали його двічінароджені. А Сатьясена підібрав дари, що мали велику цінність, але легко могли вміститись у дорожніх саквах, і віддав брагманам золоту скринечку, де зберігався попіл від поховального вогнища.

— Мій батько, — мовив він, — вважав, що там, на берегах казкової Данапрі лишився Золотий Вік Аріїв. Вік, коли раз дане слово ніколи не порушувалось, коли рід не йшов на рід, а брат на брата. Нині і там мало що зосталось від Аріяни батькових мрій, але я знаю — батько хотів би там побувати. Як не в цьому житті, то в іншому. Тож знайдіть місто, що носить ім'я Сур'ї та чоловіка на ім'я Сяйвір, або хоч якихось його родичів. З цим чоловіком батько перед битвою обмінявся дарами, а отже є його побратимом. Нехай ті люди допоможуть вам звершити останній обряд — розвіяти батьків попіл над хвилями Данапрі, і нехай він відродиться там, де пам'ять його не буде осквернятись неправдивими І брагмани вирушили у довгий шлях, а Сатьясена трохи заспокоївся. Поволі спливав час, підростали діти Сатьясени і вже захоплено слухали його оповіді про Велику Битву Аріїв, та про гордого Карну, що помер нескореним. Та не було звісток з далекого краю, а Пандави більше не тривожили спокій Ангу.

Одного разу, подаючи милостиню мандрівним брагманам, син Карни пізнав серед них Ашваттгамана. Розповів йому Драуні, що розкаюється у вбивстві беззбройних, і сором та біль роз'їли йому душу. Запропонував князь залишитися у Чампі батьковому приятелю, та похитав головою старий брагман і сказав, що звершив він ще більший злочин. Засліплений гнівом, він побажав, аби пішла у землю кров кривоприсяжця Арджуни, та щоб і сліду на землі не зосталося від його роду. Для того звів Ашваттгаман руку на молоду вдову Абгіманью, князівну матс'їв, що носила дитину — останній паросток роду Пандавів. Бідолашна жінка померла, а життя онука Арджуни врятував Крішна одним зі своїх чародійських засобів.

— Підлість породжує ще більшу підлість, — журно мовив старий, — ось бачиш, сину Карни, до чого я докотився! О, Карна мав рацію, коли ні на крок не хотів відступити від законів варни, за що часто й сміялись над ним зіпсовані люди. Я ж порушив усі закони — і воїнів, і жерців, а сам є нині гіршим від чандали. Мене так і звуть — проклятим, і горе тому, хто дасть притулок убивці вагітної жінки! Маю я блукати дорогами Бгаратаварші аж доки не помру десь на узбіччі шляху.

— То вас судили за це вбивство? — вимовив вражений Сатьясена.

— Я сам себе засудив! — сказав Ашваттгаман і рушив у свою безкінечну дорогу.

Мав Сатьясена і ще одного гостя з минулого. Якось слуги доповіли йому, що

його хоче бачити паломник, котрий йде до святих місць. Вийшов до гостя князь Ангу і зі здивуванням пізнав Непереможного.

Зовсім постарів Пхальгуна, лише карі очі його блищали давнім вогнем. Оповів він Сатьясені, що всі п'ятеро Пандавів та їхня жона Драупаді мандрують по святим місцям, аби закінчити життя десь у горах, в хижі самітника.

— То хто ж нині править Гастінапуром? — спитав князь Ангу.

— Мій онук Парікшіт, — відповів Арджуна, — син Абгіманью, останній з роду Куру.

— А що сталося з пані Кунтідеві?

Похилив голову Пхальгуна і розповів, що давно нема серед живих рідної матері Карни. Коли, опісля загибелі синів, сліпий Дгрітараштра та жона його Ґандгарі забажали доживати віку відлюдниками у північних лісах, вирішила стати їхньою прислужницею горда Кунтідеві, аби хоч так відмолити свій давній гріх. Перед тим, як попрощатися з синами, згадала вона Карну, їх старшого брата, і мовила, що на ній лежить тягар страшної провини. " Я винна у смерти Карни, — сказала княгиня, — тричі завинила я перед первістком: тим, що зреклася його, коли він був ще немовлям, тим, що побоялася визнати сином юного переможця, і тим, що взяла з нього обітницю щадити тих, хто не пощадив його.»

— А через кілька літ, — смутно оповідав Арджуна, — старий Дгрітараштра та обидві княгині загинули у лісовій пожежі. Мабуть, на те була воля Богів…

Зітхнув Сатьясена, а тоді запитав ще:

— А де зараз Крішна Васудева?

І оповів Арджуна, що збулося таки прокляття Ґандгарі. Страшна усобиця струсонула Дваракою, і загинув у безглуздій бійні рід Ядавів. Не зумівши зупинити смертовбивство, помер від горя велет Баларама, а самого Крішну вразила випадкова стріла, і чи був якийсь недолік у незримому панцирі Темноликого, а чи йому просто набридло гратись живими ляльками, тільки Крішна помер від тої рани. Здригнувся Сатьясена, і побажав подумки, аби у далеких світах Крішна Васудева ніколи більше не зустрінув Сина Сонця.

І зникли Пандави та їхня сива вже жона в горах Гімавату. А Сатьясена вершив справи князівства,