Читати книгу - "Дві Вежі"

— Куди підемо звідси? — запитав Фродо. — Вхід до долини Моргула у цих чорних горах?

— Навіщо гадати? — мовив Сем. — Все одно не рушимо з місця до кінця дня, якщо це можна назвати днем…

— Треба поспішати до Великого Роздоріжжя, — почав Горлум. — Так-так, до Роздоріжжя, туди ми й підемо, і пан піде.

Заграва над Мордором згасла. Морок погустішав — туман затяг усе навколо. Фродо і Сем погризли сухарі і лягли спочивати, а Горлум все ніяк не міг заспокоїтися. Він знову не торкнувся їжі, тільки випив ковток води і крутився безперестанку, принюхуючись, а потім і зовсім зник.

— На полювання пішов, — сказав Сем, зітхнувши. Зараз була його черга спати, і він нею скористався. Йому привиділося, що він ходить по садибі в Торбі-на-Кручі, щось шукає, а на спині в нього важкий мішок, і він тягне його до землі. Сад геть-чисто заріс бур'яном, уздовж огорожі лопухи і кропива, грядки просіли… «Скільки роботи, а я так втомився, — говорив він собі і раптом згадав, що шукає. — Де ж моя люлька?» З цими словами він прокинувся. [280]

— От дурень! Люлька в торбі!

Але тут він взяв до тями, що люлька і дійсно в торбі, але тютюну давно немає, і до Торби-на-Кручі далеко…

Він сів, протер очі. Було вже майже зовсім темно. Чому Фродо дозволив йому спати довше, ніж домовлялися?

— Ви так і не прилягли, пане! Котра година? Вже пізно, чи ні?

— Ні, ще день, тільки чомусь посутеніло. Якщо не помиляюся, ще й полудня не було. Ти спав якихось три години.

— Та де ж це видано! — похитав головою Сем. — Може, буревій насувається? Де б нам краще сховатися? Ці кущики від бурі не врятують… Ой, послухайте, що це? Грім? Чи барабани?

— Не знаю. Я вже давно це чую. Чи то земля так дрижить, чи повітря на вуха давить.

— А Горлум де?

— Ще не повернувся. Ні слуху, ні духу.

— Відверто кажучи, я за ним не нудьгую. Це, на мій погляд, не те багатство, яке шкода втратити. Дуже добре, зовсім у його дусі: зникнути саме в ту хвилину, коли потрібно… Хоча яка там користь від цього опудала!

— Забув про болота? — сказав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапиться.

— А я сподіваюся, що він не вчинить нам капості. Раптом громи — чи барабани? — залунали голосніше і ближче. Земля дрібно тремтіла.

— Кінець нам приходить, — мовив Фродо. — Як і слід було чекати.

— А може-таки, минеться, — відгукнувся Сем. — Поки живу — сподіваюсь, як мовляв мій старий, а ще додавав: «надією ситий не будеш». Отож попоїжте трохи, пане, і нумо спати.

Час визначити було неможливо; похмурий пейзаж без світла і тіні поступово розпливався брудно-сірим серпанком. Було задушливо, хоча й не спекотно. Фродо спав неспокійно, перевертався і нерозбірливо шепотів. Двічі Сему вчувалося ім'я Гандальфа. Бездіяльне сидіння здавалося нестерпним. Раптом у кущах засичало, і Сем, обернувшись, побачив Горлума: той, стоячи на чотирьох, дивився [281] на Фродо палаючими очима. Горлум був наляканий і схвильований.

— Вставайте! Вставайте! Не можна ґав ловити. Треба йти. Треба йти, і негайно!

Сем недовірливо схилив голову:

— Йти, кажеш? Оце придумав! Так прямо вставати і крокувати? Ще рано, ще навіть під обідок не подавали — у пристойних місцях, де його подають…

— Дурний гобіт! — шикнув Горлум. — Час іде, а ми не в пристойному місці! Так-так, час швидко збігає. Розбуди пана! Треба його розбудити!

Він потрусив Фродо, той скочив і схопив його за руку. Горлум вирвався й відстрибнув.

— Не треба дурниць, — сичав Горлум. — Треба йти, так-так, треба!

Пояснити свою поспішність він так і не зволив. Куди зникав, теж залишилося невідомим. Сем мав деякі підозри і не приховував цього, але Фродо, на перший погляд, залишився незворушним: зібрався, закинув свою торбу за спину і приготувався до походу.

Горлум з надзвичайною обачністю повів їх, цього разу вниз по схилу, намагаючись не виходити з кущів; галявини він перебігав, зігнувшись в три погибелі, хоча вечір настав темний. Важко було брести нечутно і не загубити супутників, але жодна гілочка не тріснула, жоден листочок не поворухнувся від їхнього руху. Найгостріше око не помітило б гобітів у сірих плащах з піднятими каптурами, найчутливіше вухо не вловило б кроків.

У такий спосіб вони йшли майже годину, один по одному, пригнічені мороком і глухою тишею, що порушувалася тільки віддаленим гулом барабанів за горами. Горлум завернув на південь і тепер намагався йти прямо, наскільки дозволяла тісна балка. Наприкінці неї стіною стояли високі дерева. Наблизишись, вони побачили, що крони їхні поламані та оголені, немов після шквалу, але корені трималися міцно.

— Роздоріжжя близько, — шепнув Горлум. Це були перші його слова за всю ніч. — Нам туди!

Вони завернули на схід і почали спускатися балкою. Раптом внизу відкрився закрут Південного Тракту: він огинав підніжжя гір і зникав у круглому гаю. [282]

— Тільки тут, — пояснив Горлум. — Стежок нема, пройти можна тільки по дорозі. Ходімо до Роздоріжжя. Швидко, тихо, обережно!

Крадькома, мов вивідачі у ворожому таборі, вони вибігли на бруківку і помчали уздовж кам'яної опорної стіни — сірі тіні серед сивого каміння. Виявилося, що до гаю зовсім недалеко. Дерева, очевидно, кимось посаджені, росли правильним колом; просвітки між стовбурами нагадували склепіння та вікна зруйнованого будинку. У середині кола перетиналися чотири дорога. Тракт з Мораннону, яким вони прийшли, вів звідси далі на південь, шлях з Осгіліату підходив до роздоріжжя з правого боку і йшов на схід, у темряву. Саме туди тепер треба було йти гобітам.

Фродо стояв на роздоріжжі довго, силкуючись вгамувати страх, що підступив до серця; раптом дивні червоні відблиски лягли на обличчя Сема. Фродо озирнувся: джерело світла було десь за гаєм, навіть за Осгіліатом. Далеко, на краю землі, вечірнє сонце відшукало щілину в хмарах і вдарило крізь неї ярим, розпеченим промінням; на мить вирвалися з мороку обличчя мандрівників, стовбури і кам'яна статуя людини, що сиділа гордовито і спокійно. Ця постать нагадувала фігури королів над Андуїном. Час та ворожі пазурі скалічили її. Замість голови хтось увіткнув грубо обтесаний кругляк з намальованою кривою пикою і великим червоним оком посередині чола; коліна, трон і цоколь подряпані, запаскуджені безглуздими каракулями і гидкими значками жорстоких племен Мордору. Промінь сонця, мов указкою, торкнувся великої зарослої брили на узбіччі дороги, і Фродо скрикнув: то була вщбита голова статуї.

— Семе, глянь, та глянь же! Король повернув собі корону!

Очниці короля були порожні, мистецьки вирізані завитки бороди потріскалися й поламалися, але високе, суворе чоло оточувала подвійна,